У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

Сестра із Фатімою зауважили його явну журбу й опресію, яких він не мав сили приховати, як не намагався. Від вечері Петро відмовився, пити теж не схотів. Здогадуючись про причину, Лідуня призналася, що Леся жодного разу не зайшла до неї за час його відсутності, а при випадковій зустрічі була, як чужа. Петро розумів, що втратив Лесю назавжди, але не відав причин такого поводження нареченої, що гнітило й ранило його додатково. І квартирантка взялася повернути його до себе.

Фатіма дала йому свою роботу про аналоги татарського й українського фольклорів і заговорила про етніку й етику, зовсім незнані Петрові, та похвалилася, що вона кладе останню цеглину самого верхнього ряду своєї дисертації перед її захистом. Потім вона перекинулась до «султан-галієвської контрреволюційної організації 1928 року», знищеної надзвичайною комісією, із вісьмома десятками тільки смертних жертв. Далі перейшла до ономастики й топоніміки, показуючи, як і у Криму, і в Україні та інших землях русифікуються назви, прив'язуючись до вождів і культів. Фатіма захоплювала Янчука своїми знаннями, виводячи зі стану депресії й демонструючи, що в інституті далеко не всі аспіранти, габілітовані в доценти, є невігласами. Знайшовши захопленого слухача, вона сіяла в розорану ріллю «розумне, добре й вічне», відточуючи свій метод викладу, аж смакуючи ним, нагадуючи Янчукові Процючку, яку йому довелося кілька разів чути в інституті.

Виклад Фатіми був не метафізично-умоглядним, а цілком зрозумілим, хоч і не загальноприйнятим. Петро підтримував цікаву для себе бесіду, забувши про все на світі.

— Питаєш, що маю з того, що я покруч?.. Тяжко відповісти напевне... Гадаю, крім ущербного національного роздвоєння, невситимість до пізнань, незмореність у їх шуканнях, застережливість від фанатизму й національної обмеженості, — і, помітивши сумнів у Петрових очах, Фатіма перейшла до іншої теми. — Може, тобі дивним здасться, але всілякі людські зустрічі є не випадковими, а закономірними, і диктуються вони, гадаю, не свідомістю, а магнетичними зарядностями... Скажу більше, новонародженій дитині ім'я дається не свідомо, але доленосно-передбачливо, як і при її зачатті під впливом планет їй вділяється доля, якої не обійти на життєвому шляху, адже в неї закладається код-ключ, що задає їй певні реакції при певних ситуаціях...

— То ти все на землі пояснюєш космогонією!? — був спантеличений Янчук версією аспірантки.

— Не лише на Землі, а й у Всесвіті! — раділа нагоді висловитись Фатіма, та було вже нерано, тож на цьому їх розмова вимушено завершилась, і, побажавши одне одному «на добраніч», взаємно вдоволені, Петро й Фатіма розійшлися.

Янчук по тому, ще довго перебуваючи під враженням огрому знань квартирантки, що здавалися йому невичерпними, написав короткого листа до Ріти Генріхівни Шмідт, в якому попросив менторку посприяти його відновленню на роботі, промовчавши про своє каліцтво і про все, що з ним сталося. Засипав марудно — заважав йому соловейко, що заливався співом у яворинім галуззі за вікном, нагадуючи Лесю і їх спільне минуле.

Наступного ранку Петро, як рідного, навідав Аркадія П'юро. Разом вони пішли до Дніпра на острівок буцегарні, де проговорили до полудня, ділячись відомими їм таємницями фінського фронту, проклинаючи органи НКВС, армію загарбників, вождя-«генія» і систему партовладдя — імперсько-захланну й агресивну. Петро розпитав, як саме Аркадій рятував його на отому морозному бойовищі, і розповів про своє одужання.

— Із мене також взяли підписку про нерозголошення таємниці. Бояться правди, шулери, як вогню! З урядом Куусінена в них не витанцьовувалося, та імперію вони поширили й там, — оповідав П'юро. — А ситуація тепер така... Зіткнення двох біснуватих фашистських сатрапів, гадаю, вже необійдне, а дружба між ними поки лише тактично-тимчасова. Отож, спіши здати екзамени якомога швидше, суши заздалегідь сухарі, запасай сіль і сірники, що завтра будуть безцінними, і будь готовим опинитися під іншою окупацією, як виживеш, — запевняв він Янчука. — Ці людожери, для яких не існує людської моралі, у своєму захланстві не зможуть мирно поділити Європу, а відтак неминуче зіткнуться між собою і то незабаром, — Аркадій знав щось таке, про що Петро й не здогадувався. — Біснуватого зможе повалити і знищити лише ще більш біснуватий, а по тому вмерти, бо ж не вічний. Іншого їм не дано... Така от доля їх народів-підпирачів.

— Якісь маєш джерела? — Янчука спантеличила певність товариша.

— Зізнаюсь тобі — це велика таємниця! — я слухаю радіопередачі з Німеччини, Франції, Норвегії й Чехословаччини, між іншим, українською мовою. Пророкують смертельний похід фюрера і його армад «нах остей»... А Братислава відкрито транслює «Спадкову Гетьманщину» В'ячеслава Липинського, «Економіку» професора українського факультету академії у Подєбрадах Бича Луки, що був міністром Кубанського уряду в 1919-му році, «Конвенцію» — конституцію Пилипа Орлика 1709 року «про козацьку державність і права гетьмана, старшини, козацтва та клерикалів», «Декалог» — десять заповідей ОУН, роман Богдана Лепкого «Мазепа» та публіцистику Дмитра Донцова — Ленінового опонента... — П'юро наче цвяхи забивав.