У пазурах вампіра. По відродженні. Блок другий

— Що саме ти маєш на увазі? Проводирів, що облудно присвоїли собі поміч народові? Чи засліплену пропагандою Антанту, що й досі називає той путч революцією й допускає послідовників — фюрера, каудильйо й дуче?

— І дуче?!

— Тільки в методах, не в захланстві, бо він захищається, не агресує! — Фатіма усміхнулася, задоволена питанням. — Смажимося цілими народами на вертелах, крутимося на централіських неділимських каруселях, і ніхто не відає, допоки так буде, чим і як те скінчиться, — посмутніла, над чимось замислившись, і насамкінець запропонувала йти вже по кімнатах на сон. — Зверни увагу, що споконвіку позбавлені чуття міри, заздрі та люті в хижій ненависті до непокірних поневолених сусідів сьогоднішні неділимці прикривають тоталітарне чуперадло своєї капіталістичної імперії цнотами соціалізму і випікають розпеченим залізом буржуазний націоналізм, якого при ніби відсутності шовінізму в їх ніби небуржуазному суспільстві за логікою й бути не може, — докинула вже від дверей.

Петро, занісши у свій «Нотатник» дещо з почутого, смажився, як на вертелі, і крутився, мов на каруселі, від заздрісно широкої ерудиції і глибоких знань Фатіми та її влучних вислідів, що здавалися йому подібними до професорових у Воронізькій клініці. А накидані «Барви літа» в тямку Янчука тепер виглядали дуже блідо на фоні її яскравої мови.

Заснув Петро пізно, марудно-хворобливо наснилися йому спочатку станція Ліски та Грицько Бойко із вродливо-співучою сестрою Галею на вигоні біля Дінця, рябому від качок, гусей і курей, потім клініка у Воронежі та Лавра Клець (чи Зіна Горбач?) і нарешті він сам — на фінському фронті. Сердито свистять чужі вітри, забиваючи подих, стьобаючи снігом у лице, сковуючи морозом і коцюрблячи тіло, аж заклякають руки й ноги. Дубіючи від морозної люті, стогнучи та кидаючись, Петро настрашений сухо-тріскотливою стріляниною, що цьвохкає, півкає й завиває над головою кулями і снарядами, під вибухи струшуючи з дерев сніжні туманища, вряди-годи охрипло покашлюючи з гармат чи реготно татахкаючи з автоматів і кулеметів...

Проснувся Янчук рано із головним болем, вирішивши присвятити цей суботній день пранню й прасуванню білизни і зборам до переїзду на помешкання у Соснівку. Його неймовірно порадувало, що Фатіма, не пішовши до інституту, зголосилася пристати на його пропозицію влаштувати суботник. Отож, по відході Лідуні на роботу вони разом поснідали і взялися до генерального витрушування і провітрювання, миття і прибирання в кімнатах та у дворі, продовжуючи, собі на втіху, вчорашню полеміку, захоплюючись, вона — слухачем, а він — оповідачкою. І чого лише не переговорили, поки таки не виконали всі свої плани!

Обідали з апетитом, бо зголодніли, але за розмовами, якими були цілком поглинуті обоє, навіть не звертали увагу, що саме їдять. Фатіма переливала свої енциклопедичні знання Петрові, а він всотував їх, навіть чимало занотовуючи з почутого — і з фольклорних джерел, і з історії й суспільствознавства. Відповіді на його невпинні запитання були віддушиною для Фатіми і вона із задоволенням ділилася з Янчуком своїми вислідами. Ніби між іншим, вона навіть зізналася йому, що набуті знання — від батьків-учителів, яких три роки тому врятував переїзд і неймовірне уміння приховувати свою істинну сутність у словах і поведінці.

— До чого йдемо? Ми, поневолені народи, певне, до ще більшого національного животіння, гніту й демографічного розсіювання, при відмиранні рідної історичної пам'яті, інфільтрації в неї легенд та заміні її більшовицько-імперською лжеісторією, — арсенал передбачень Фатіми був упевнено-викінченим. — Це, до речі, біда й росіян, що не мають своєї справжньої історії.

— А поза кошарою? — цікавився Петро, ще дообідуючи.

— У світі, думаю, великосатрапія знову зіпнеться до колишнього понаполеонівського Священного союзу Австрії, Прусії, Франції, може в інших іпостасях, але знову під багнетом жандарма Росії-Союзу, кінцево розваливши Лігу Націй, і нависне над Європою своєю зверхністю з мечем та проникне в її тіло й душу «прогресивністю», вливши в неї Комінтерн, хоч може й з іншою назвою, п'ятою колоною і троянським конем, — прибравши посуд, Фатіма присіла. — У тебе, небайдужий Петре, ненаситний крен до істини й історії, аж гориш у палкості до знань, а їх не осягти, хоч намагатись, звісно, мусиш!..

— Фатімо Боррівно, хто ти більше в єстві й душі — татарка чи українка? — захоплено запитав Янчук, поки чекали з роботи Лідуню.

— Думала я неоднораз над цим сокровенним питанням, ставила безліч разів його батькам і спинилася врешті на такому поясненні: осівши на благодатному Кримському півострові, наші татарські чільці, живучи протягом століть розбоєм, людоловлячи й гаремлячи українок та змішуючи з ними кров, нищили себе і свій народ не лише в боях, а й кревно, що з кожним новим поколінням наближало їх до краху через п'ять віків у вісімнадцятому столітті карою Аллаха, — зітхнула Фатіма, ледь стримуючись в ожурі. — Рятунком дня нашого малочисельного народу був повний спай із Україною за Гетьманщини та при УНР всупереч наївно-чванливій і недалекоглядній писі зрадливих ханів і пашів, пізніше збільшовизованих, та попри інтриги Золотого Порогу, Варшави й Москви, що бачили й бачать у підсиленні України загрозу їх прагненням до повного панування і над українцями, і над татарами, нині поневоленими й винищуваними. Питання, друже, перед нашими народами стоїть уже хоча б про біологічне вижиття в найреакційнішім, тотально-унітарнім і централістськім гніздищі Кремля, а відтак нам для порятунку потрібні не ліниві епігони минулого, хоч його й не можна забувати, а невтомні й талановиті, спаяні між собою й працелюбні орачі майбутнього... Чи відповіла я на твоє питання?