Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова
- Автор: Сендс Філіп
- Год: 2017
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Старого Лева
- ISBN: 978-617-679-440-0
- Переводчик: Павло Мигаль
- Жанр: Биографии и мемуары
Электронная книга - «Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова». Краткое содержание книги:
Чому Львів став точкою відліку сучасного міжнародного права? Який стосунок до цього мають найвидатніші юристи-міжнародники Лаутерпахт і Лемкін, чиї зусилля привели до того, що терміни «злочини проти людяності» та «геноцид» включили до суду у Нюрнберзі? Вибудовуючи потужну подорож-медитацію, у якій на шляху пам’яті злочини й провини залишають шрами у поколіннях, з прогалинами, що завжди будуть таємницями інших, автор врешті знаходить й для себе несподівані відповіді на питання про свою сім’ю.
У цій книжці — спроба поговорити про минуле, в ній відчитаєте водночас історичну детективну історію, історію родини й законний трилер, у якому Філіп Сендс подорожує між минулим і сьогоденням, переплітаючи кілька історій в одне ціле.
Фрау Кладек мала ще більше інформації. Коли Еміль Лінденфельд помер, його дочка Аліса жила у Флашингу, околиці Нью-Йорка, заміжня за Альфредом Зейлером. В Альфреда та Аліси було двоє дітей, Сандра і Говард, які народилися у 1950-х роках. Зв’язок уже простежувався чіткіше. Народження Сандри у 1952 році могло пояснити згадку про дідуся на фотографії 1954 року.
Мені була потрібна фотографія Еміля Лінденфельда, але фрау Кладек сказала, що в його досьє немає жодного фото. Втім, у мене були й інші зачіпки — імена його онуків, тож пошуки перемістилися до Нью-Йорка.
Я не зміг знайти Аліси Зейлер серед списків мешканців нью-йоркської околиці Флашинга. Також не знайшов у Флашингу чи ще де-небудь поблизу Нью-Йорка жодної місцевої інформації щодо Сандри і Говарда Зейлер, онуків Еміля Лінденфельда.
Фейсбук дозволив просунутися далі. Серед сотень мільйонів його користувачів був Говард Зейлер з Флориди. Зачіпкою було те, що він вчився у школі Флашинга. На фотографії у Фейсбуці — чоловік, якому було трохи за п’ятдесят, що відповідало даті народження, яку з’ясувала фрау Кладек. Серед «друзів» Говарда була Сандра з прізвищем Гарфінкель.
Я надіслав Говардові повідомлення; відповіді не отримав. Тож я пошукав інформацію про Сандру Зейлер Гарфінкель і знайшов адресу у Массапекуа, Лонг-Айленд, неподалік Флашинга. Телефонного номера у публічному доступі не було, втім, за невеличку суму я отримав десятизначний номер. Одного теплого літнього вечора у Лондоні з відчутним хвилюванням я набрав цей номер.
Слухавку підняла жінка з сильним нью-йоркським акцентом. Я сказав їй, що шукаю Сандру Зейлер, онуку Еміля Лінденфельда з Відня. Після цього запала довга мовчазна пауза, а тоді: «Це вона». Знову мовчанка, а потім: «Це досить дивно. Що вам потрібно?».
Я коротко розповів жінці історію про те, що моя бабуся, імовірно, була знайома з її дідусем у Відні перед війною. «Мого дідуся звали Еміль Лінденфельд; він жив у Відні», — сказала Сандра. Вона була налаштована скептично, але не вороже, неприязно чи недоброзичливо. Сандра коротко розповіла мені історію своєї родини:
— Еміль був одружений з Лідією, моєю бабусею. Після того, як до Відня прийшли німці у березні 1938 року, але ще перед тим, як почалася війна, Лідія покинула Відень разом зі своєю дочкою, моєю матір’ю Алісою, якій було чотирнадцять років. Вони подалися до Лондона, де моя бабуся працювала хатньою робітницею. Після війни Аліса і Лідія приїхали до Америки, але Еміль залишився у Відні. Нам сказали, що він не міг поїхати до Америки через туберкульоз. У 1958 році моя бабуся Лідія померла, а Еміль приїхав до Америки. Мені було шість рочків. Він був з нами шість тижнів, навчав мене німецької, а тоді поїхав. Це був єдиний раз, коли я його бачила.
— Чи збереглися у вас якісь фотографії Еміля?
— Так, звісно. Одна навіть має бути у мережі, — додала Сандра.
Її мати померла у 1986 році, батько прожив довше, і помер нещодавно.
— Батько написав книгу про те, що пережив під час війни; вона є у мережі, з фотографіями.
Сандра повідомила мені деталі, і поки ми продовжували розмову, я шукав книгу її батька в Інтернеті. Пошук видав результат відразу{388}, видання мало назву «Від таборів смерті Гітлера до гулагів Сталіна». Читача запрошували «зазирнути досередини», і поки ми продовжували теревенити, я так і зробив. Книга була коротенькою, менше ніж двісті сторінок. Я швидко прогортав вміст, шукаючи фотографії. На 125 сторінці на екрані з’явилося знайоме обличчя, чоловік у темному костюмі з білою хустинкою в нагрудній кишені і звичайною темною краваткою. Під фото було ім’я — Еміль. На наступній сторінці було фото Емілевої дружини Лідії, з фотографіями Сандри і Говарда, онуків Еміля.
Я вибачився перед Сандрою за мовчанку. Три світлини Еміля лежали серед паперів мого дідуся десятиліттями, і ще кілька років я намагався з’ясувати, ким насправді був цей чоловік. Сандра сприйняла це з розумінням; вона була ґречною. Попросила мене прочитати, що написано біля фото у спогадах її батька. Вона сама ніяк не наважувалася прочитати книгу, яку було надруковано лише після його смерті.
Я зачитав текст. Еміль Лінденфельд-Зоммерштейн був другом дитинства батька Альфреда. Він одружився з Лідією Штурм, дочкою власника басонної фабрики у Крнові, у Судетській області, де виготовляли «модні скатертини, покривала і подібне». В шлюбі народилася одна дитина, дівчинка, Аліса, яку 1939 року відправили до Англії «завдяки рятувальній операції «Кіндертранспорт». Лідія невдовзі поїхала за нею, отримавши дозвіл працювати хатньою робітницею. Там було одне речення, яке натякало на життя Еміля у Відні після того, як поїхала його дружина і дочка: «Еміль зміг залишатися у Відні під час нацистської окупації як “підводник”, переховуючись у родичів і друзів-неєвреїв. Батьки Аліси так ніколи знову й не зійшлися, і тато продовжував жити у Відні»{389}.