Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Через якихось десять хвилин справу було зроблено. Атакуючим вистачило п'яти хвилин, аби зрозуміти, що проти нас у них нема жодних шансів. Вони почали відступати до карнизу, стрибали з нього і лягали на крило. Ми на бігу стріляли по них, і всюди, куди лиш глянь, палала їхня плоть та лежали обвуглені кості.

Волога скеля химерно здіймалася ліворуч од нас, її вершина губилася десь за хмарами, й від цього здавалося, що вона безкінечна. Вітри рвали на шматки дим і туман, скелі були забризкані кров'ю. Ми швидко наступали, стріляючи на ходу. Амберське військо, зрозумівши, що до нього йде підкріплення, покинуло позиції біля підніжжя скелі та швидко контратакувало. Ним командував Каїн. На мить наші погляди зустрілись, а потім він рвонув у гущу бою.

Розпорошені купки амберського війська згуртувалися знову, щойно хвиля нападників відкотилася назад. Власне, вдаривши у дальній фланг битих стрільбою звіролюдей, амберці перекрили нам вогневий сектор, однак я не мав змоги застерегти їх від цього. Ми підтягнулися ближче і знову почали разити ворога влучними пострілами.

Купка людей залишалася біля підніжжя скелі. Щось підказувало мені, що вони охороняють Еріка. А Ерік, судячи з раптового припинення грози, поранений. І я почав пробиватися до них.

Коли підходив, стрілянина вщухала. А потім щось сталося — від несподіванки я так отетерів, що не відразу зрозумів, що й до чого, а коли второпав, було вже пізно.

Щось велике з'явилося ззаду, піднявшись схилом, і вихором промчало повз мене. Я впав на землю й відкотивсь убік, автоматично хапаючись за рушницю. Та до пострілу не дійшло. То була Дара — вона проїхала мимо мене на коні.

— Назад! — закричав я до неї. — Униз, дідько б тебе взяв! Уб'ють!

Дара зупинилася, різко розвернула коня й засміялася.

— Побачимося в Амбері! — прокричала вона, перестрибнула через загрозливого вигляду скелю і рвонула стежкою, що тягнулася за нею.

Я був злим як чорт. Але зробити нічого не міг. Вишкірившись, підвівсь і пішов собі далі.

Ідучи до скупчення людей, кілька разів почув своє ім'я. Голови оберталися в мій бік, бійці відступали, даючи мені дорогу. Багато кого я впізнав, хоча виду не подавав.

Гадаю, Джерард побачив мене тоді ж, коли я вгледів його. Він схилився над пораненим, який лежав у гущі натовпу. Запримітивши мене, підвівся, нічого не кажучи. Обличчя Джерарда не виказувало жодних почуттів.

Підійшовши ближче, я побачив, що все так, як і думав. На землі перед Джерардом лежав поранений чоловік. Ним був Ерік.

Кивнувши Джерарду, я поглянув згори вниз на Еріка. В мені боролися суперечливі почуття. На грудях Еріка зяяло кілька ран, з них безупинно текла багряна кров. Судний камінь, що висів на ланцюгу на Еріковій шиї, теж був залитий кров'ю. Камінь і далі світився пульсуючим сяйвом, а через загустілу кров, яка його вкривала, він став схожим на серце. Очі в Еріка були заплющені, під головою лежав скручений плащ. Поранений ледве-ледве дихав.

Я схилився над Еріком, не маючи сил відвести погляд від обличчя кольору попелу, і намагався бодай трохи приборкати свою ненависть. Було видно, що він помирає. Зусиллям волі спробував зрозуміти цього чоловіка, який був мені братом та якому залишалося жити лічені хвилини. І зрозумів, що (неймовірно!) можу співчувати йому, адже він утрачає все, навіть життя. А тоді подумав, що й я цілком міг опинитися на місці Еріка, якби п'ять років тому мені вдалося закріпитися на престолі Амбера. Я спробував придумати щось на честь Еріка, та в голову не йшло нічого, крім схожого на епітафію: «Він упав у бою за Амбер». Ну що ж, краще вже це, ніж нічого, і ця фраза міцненько засіла в моїй голові.

Ерікові повіки затремтіли й розтулилися. Наші очі зустрілися. На його обличчі не можна було прочитати нічого, і в мене мимохіть майнула думка: чи впізнав він мене?

Ерік назвав моє ім'я, тоді простогнав:

— Я знав, що це ти.

Він помовчав, переводячи подих, опісля повів далі:

— Вони трохи розв'язали тобі руки, правда?

Я не відповідав йому. Навіщо? Відповідь він знав і так.

— Колись настане і твоя черга, — продовжував Ерік. — Тоді й будемо квити.

Спробувавши засміятися, брат із запізненням зрозумів, що краще б не робив цього, бо зайшовсь у спазмах мокрого кашлю. Коли Еріку трохи полегшало, він люто блиснув на мене очима.

— Я відчував твоє прокляття. Воно було повсюди. Завжди. Ти залишився живим, а воно наче прилипло до мене, — потім, ніби прочитавши мої думки, він кволо всміхнувся і сказав: — Ні, не бійся, моє передсмертне прокляття призначене не тобі. Я приберіг його для ворогів Амбера — для он тих, бачиш?

Він показав очима в їхній бік і пошепки промовив це прокляття. Я здригнувся від почутого.

Наші погляди знову зустрілись. Ерік пильно вдивлявсь у мене, тоді торкнувся ланцюга із Судним каменем і сказав:

— Камінь... Візьми його та віднеси у серце Лабіринту. Там підніми камінь до обличчя, аж до очей. І зазирни всередину. Уяви, що ти там, усередині каменя. Якщо не вийде, тоді є... є досвід. І після цього знатимеш, як керувати ним...

— І як?.. — почав я, але швидко осікся. Ерік уже пояснив мені, що треба налаштуватися на камінь. Навіщо змушувати помираючого витрачати останній подих на розповідь про те, як він дійшов цього?

Та Ерік усе зрозумів і таки видушив із себе: