Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— Скажете водієві, щоб одвіз вас до венеційського поліційного відділка. Спитаєте там Елмо Крамлі. Якщо його не буде, хай зателефонують додому. Він має приїхати з вами сюди, якомога швидше, бо справа вже закрутиться. Звісно, якщо вона закрутиться. А може, нам сьогодні й не випаде скористатися з вашого нюху.
— Сподіваюся, що випаде. Я ж і ціпка свого взяв на того лиходія. Ви дозволите мені угріти його раз?
Я повагався.
— Тільки раз, — мовив зрештою. — Ви не боїтеся, Генрі?
— Братчик Лис добре заховався.
Почуваючи себе Братчиком Кроликом, я подався далі.
Нічний поміст скидався на слонове гробовище: скрізь довкола — велетенські темні кістки, над ними — важка пелена туману, а внизу — море, що напливає на берег, ховаючи ті останки, потім знову відкриває і знову ховає.
Я скрадався повз крамнички, повз схожі на взуттєві коробки житлові будиночки, повз зачинені картярські салони, примічаючи то там, то там по дорозі темні телефонні будки, що їх завтра чи наступного тижня мали вивезти назавжди.
Я ступав дерев’яними мостинами, де мокрими, де сухими, і вони зітхали, шурхотіли й подавались у мене під ногами. Весь поміст рипів і похитувався, наче корабель, що йде на дно, а я поминав застережні червоні прапорці й таблички з написом: Небезпечно! — аж поки, переступивши через натягнуті ланцюги, опинився там, звідки йти далі було вже нікуди, в самому кінці помосту, й озирнувся назад, на всі ті позабивані цвяхами двері й спущені та закріплені внизу брезентові намети.
Я прослизнув в останню на помості телефонну будку й, тихо лаючись собі під ніс, почав нишпорити по кишенях, аж поки намацав кілька п’ятицентовиків, що їх дав мені Генрі. Вкинув один у проріз автомата й заходився набирати номер, роздобутий у редактора «Януса».
— Чотири… п’ять… п’ять… п’ять… — пошепки приказував я, а тоді став чекати.
У цю мить пошарпаний ремінець мого годинника з Міккі-Маусом порвався. Годинник упав на підлогу кабіни. Лайнувшись, я підняв його й поклав на поличку під телефоном. Потім нашорошив вуха. Десь далеко, чи не в протилежному кінці помосту, мені почувся телефонний дзвінок.
Я впустив слухавку й залишив її висіти на шнурі. А сам вийшов із будки й, заплющивши очі, прислухався. Спершу я чув тільки гуркіт хвилі, що, стрясаючи мостини, прокотилась у мене під ногами. Потім хвиля затихла. І я почув.
Далеко, десь на середині помосту, дзвонив телефон.
Випадковий збіг? Телефони дзвонять скрізь й о будь-якій порі. Але щоб саме той, метрів за сто від мене, і саме в цю хвилину… Невже я набрав таки його номер?
Стоячи однією ногою в будці, а другою — на помості, я схопив слухавку й повісив її на гачок.
І той інший телефон серед вітряної темряви враз замовк.
Але й це ще нічого не доводило.
Я знову вкинув у проріз свій п’ятак і набрав номер.
Тоді глибоко зітхнув, і…
Той телефон у своїй скляній труні, за половину світлового року від мене, задзвонив знову.
Я аж підскочив і відчув біль у грудях. Очі в мене розширились, і я втягнув у себе холодне повітря.
Полишивши той телефон дзвонити, я вийшов зі своєї будки й став чекати, поки хтось там оддалік вибіжить із темного проходу, чи з вологого брезентового намету, чи з-за старого павільйончика «Збий пляшку». Хтось, кому, як і мені, закортить відповісти. Хто, як і я сам, підхоплюється з ліжка о другій годині ночі й біжить під дощем, аби поговорити із залитим сонцем Мехіко, де ще точиться, вирує і начебто ніколи не згасне життя. Хтось…
Поміст, як і раніше, потопав у темряві. Ніде не засвітилось у вікні. Не зашурхотів брезент. А телефон дзвонив. Припливна хвиля прокотилася під мостинами, ніби шукаючи когось, будь-кого, хто б відповів. Телефон дзвонив. Дзвонив і дзвонив. Я вже хотів було побігти й відповісти на той клятий дзвінок сам, аби тільки він замовк.
Хай йому чорт, подумав я. Забери вже свого п’ятака. Забери…
І отоді воно сталося.
Десь там зблиснула смужка світла, показалась і миттю зникла. Навпроти тієї будки щось заворушилося. Телефон дзвонив. Дзвонив і дзвонив. А хтось стояв у темряві й сторожко наслухав. Я побачив якусь білясту пляму й зрозумів, що той, хто там стоїть, повернувся й пильно, стривожено, обережно нишпорить очима по помосту.
Я заціпенів.
Телефон дзвонив. Нарешті темна тінь зрушила з місця, обернулася назад, прислухалась. Телефон дзвонив. Тінь раптом побігла.
Я вскочив у свою кабіну й саме вчасно схопив трубку.
Клац!
На тому кінці дроту почулося чиєсь дихання. Потім озвався чоловічий голос: