Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Людина, що колись кохала…
Де тепер вона? Де він? Ще десь живе? Та ні, не може бути. Надто багато збігло часу. Людини, що кохала тебе, вже не може бути серед живих. А що, як усе-таки… Чом би й не зателефонувати, як оце робив тепер я?
Я тричі набрав номер, тоді повернувся до машини й сів на заднє сидіння поруч Генрі, слухаючи, як цокає лічильник.
— Не турбуйтеся, — сказав Генрі. — До лічильника мені байдуже. Ще багато буде кінних перегонів і сила грошви попереду. Ідіть зателефонуйте ще раз, хлопчику.
Хлопчик пішов телефонувати.
Цього разу десь далеко, неначе в іншій країні, самозваний розпорядник похоронної контори таки зняв слухавку.
— Алло! — почувся голос.
Я хапнув ротом повітря й задихано спитав:
— Хто це?
— Коли вже так, то хто ви? — насторожено запитав голос.
— Чому ви так довго не підходили до телефону? — я чув, як на тому кінці дроту гудуть, проїжджаючи, машини.
Він був у вуличній телефонній будці десь у місті. О Боже, майнула в мене думка, він робить так само, як і я. Використовує найближчий автомат для своїх ділових розмов.
— Ну, якщо ви не маєте чого сказати… — мовив голос на тому кінці дроту.
— Стривайте! — «Я ж уже майже впізнав твій голос, — подумав я. — Поговори ще». — Я прочитав ваше оголошення в «Янусі». Чи не могли б ви допомогти мені?
Голос на другому кінці дроту пом’якшав, явно потішений моїм замішанням.
— Я можу допомогти будь-кому, будь-де й будь-коли, — невимушено відповів він. — Ви із самотніх душ?
— Що?! — вигукнув я.
— Ви один із…
«Самотніх», — сказав він. І все стало ясно.
Я знов опинився у Крамлі, знов у великому нічному трамваї, що виписував під дощем дуту на повороті. Голос у слухавці був той самий, що й тоді, тієї грозової ночі хтозна вже й коли, той, що бурмотів про смерть і про самотність, про самотність і смерть. Спершу — згадка про той голос, потім гіпнотичний сеанс у Крамлі, коли я знепритомнів, і ось тепер — цей справжній голос у телефонній слухавці. Бракувало тільки останньої деталі. Я й досі не міг дати цьому голосові імені. Не раз чутий, знайомий… Я майже знав, чий він, але…
— Говоріть же! — просто-таки закричав я.
На другому кінці дроту запала підозрілива мовчанка. І цієї миті я почув звуки, що потішили мені вухо більше, ніж будь-які інші звуки за добру половину життя.
Десь там дув вітер. Та це не все: я почув, як на берег накочуються хвилі прибою, гучніше й гучніше, ближче й ближче, і ось уже, здається, шумлять просто у мене під ногами.
— О Боже, я знаю, де ви! — вигукнув я.
— Це неможливо, — мовив голос і урвав зв’язок.
Але не одразу. Я безтямно дивився на телефонну слухавку й щосили стискав її в руці.
— Генрі! — закричав я.
Генрі висунувся з таксі й утупив очі в ніщо.
Я впав на сидіння машини.
— Ви ще зі мною?
— Якщо не з вами, — відповів Генрі, — то де я? Скажіть водієві, куди їхати.
Я сказав. Ми поїхали.
Таксі зупинилося. Шибки були спущені. Генрі нахилився вперед, й обличчя його скидалось на ніс якогось темного корабля. Він принюхався.
— Не був тут із дитинства. Пахне океаном. А що то за інший дух, тухлий? A-а, поміст. То це ви десь тут живете, писако?
— Великий Американський Романіст. Так.
— Сподіваюся, ваші романи пахнутимуть краще.
— Якщо доживу, не виключено. Ми можемо затримати машину, Генрі?
Генрі лизнув великого пальця, відлічив від пачки три двадцятидоларові папірці й простяг їх через переднє сидіння.
— Цього вистачить, щоб ви не нервувалися, голубе?
— Цього, — відповів водій, беручи гроші, — вистачить до півночі.
— На той час уже буде по всьому, — сказав Генрі. — Синку, а ви розумієте, на що йдете?
Та перш ніж я встиг відповісти, під помостом із гуркотом прокотилася хвиля.
— Звук такий, наче в нью-йоркському метро, — сказав Генрі. — Глядіть, щоб не переїхало.
Ми залишили таксі чекати край помосту. Я спробував узяти Генрі під лікоть і повести в темряві.
— Не треба мене вести, — сказав він. — Остерігайте, де під ногами дріт, мотузка чи цеглина, ото й тільки. А лікоть у мене дуже нервовий, не любить, щоб до нього доторкались.
Я пустив його, і він гордо рушив сам.
— Чекайте мене тут, — сказав я згодом. — Відступіть на крок назад. Отак, там вас не видно. Коли я повернусь, то озовуся до вас тільки одним словом: «Генрі», — і ви скажете мені, який чуєте дух. Гаразд? А тоді повертаєте назад і йдете до машини.
— Атож, я чую, як хурчить мотор.