Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
Та Шренк був достоту детектор брехні. Почувши мої слова, він аж стенувся від задоволення. Навіть ходу пришвидшив, але потім спинився й пильно поглянув на мене.
— Як я розумію, він керується нюхом. Я чув, про що ви його запитали й що він відповів.
— Гниляк, — мовив я.
Шренк зіщулився у своїх старих лахах. Очі його зиркнули на ліву пахву, на праву, а тоді ковзнули вниз по численних плямах та вицвілих місцях, що мали багаторічну історію.
— Гниляк, — повторив я.
То була куля просто в серце.
Шренк похитнувся, тоді став рівно.
— З якої речі й куди ми йдемо? — задихано спитав він.
Я відчував, як під його засмальцьованою краваткою дрібно, наче в наполоханого кроля, пульсує жилка.
— Я думав, це ви мене ведете. А я знаю тільки одне, — я рушив далі, тепер уже на крок поперед нього. — Сліпий Генрі винюшував дух заношених сорочок, брудної білизни, занедбаного рота. Винюшив і назвав його мені.
Я не став повторювати того бридкого епітета. Але за кожним моїм словом Шренк ще дужче зіщулювався.
— А навіщо я потрібен сліпому чоловікові? — спитав він нарешті.
Я не хотів відкривати йому всього зразу. Тричі одміряй — раз одріж.
— Через оголошення в «Янусі, тижневику Зеленої заздрості», — сказав я. — Я бачив його випуски крізь вікно у вашому домі.
То була чистісінька брехня, але вона влучила в ціль.
— Так, так, — погодився Шренк. — Але до чого тут сліпий… і ви?..
— До того, — глибоко зітхнувши, випалив я, — що ви — містер Душогуб.
Шренк приплющив очі, прокрутив у голові думки і, знайшовши потрібну відповідь, засміявся.
— Душогуб? Душогуб! Сміх та й годі! З чого це ви взяли?
— З того, — я простував уперед, а він, мов цуценя, дріботів за мною. І говорив я до туману, що копичився попереду. — Не так давно, переходячи ввечері вулицю, Генрі запам’ятав чийсь особливий дух. Той самий дух він унюхав у коридорі свого багатоквартирного будинку і оце сьогодні тут. Це ваш дух.
Малого чоловічка знов пройняв кролячий дрож, але він розумів, що йому ще нічого не загрожує. Ніяких доказів не було!
— Чого б то мені шастати хтозна-де, по якомусь злиденному багатоквартирному будинку, де я зроду не став би жити, ну, чого?
— А того, — сказав я, — що ви шукали Самотні душі. І я, безмозкий, богом проклятий дурень, сліпіший за Сліпого Генрі, допомагав вам їх знаходити. Фанні таки мала рацію. І Констанс теж! О Боже, я справді був цапом, що приносить смерть. Отією тифозною вошею. Я розносив заразу, цебто вас, скрізь, куди тільки йшов. Чи, власне, ви йшли по моїх слідах. Щоб знайти Самотні душі, — я з шумом перевів подих. — Самотні душі…
І майже водночас із тим, як я це говорив, і Шренка, й мене аж затіпало, неначе в нападі лихоманки. Я казав правду, і вона, мов жар із відчинених дверцят топки, обпікала мені обличчя, вуста, серце й душу. А Шренк? Я ж бо витяг на світ таємницю його життя, його приховану скруту, і хоч усе те ще треба було розкрити й довести, але я знав, що принаймні вже зірвав азбестову оболонку й випустив вогонь назовні.
— Як ви сказали? — запитав Шренк, застигши, наче статуя, кроків за десять позад мене.
— Самотні душі. Це ж ваші слова. Це те, що ви робили останній місяць. Самотні душі.
І то була правда. У напливах туману переді мною німотно промайнула ціла похоронна процесія. Фанні, Сем, Джиммі, Кел і всі інші. Я ніколи не мав для них відповідної назви. Ніколи не замислювався над тим, що споріднювало їх між собою і пов’язувало докупи.
— Ви марите, — сказав Шренк. — Вигадуєте. Фантазуєте. Брешете. Я не маю з цим нічого спільного.
Але дивився вниз, на рукави свого піджака, що не прикривали кощавих зап’ястків, і на патьоки від дощу та поту після нічних ходінь. Здавалось, костюм збігається на ньому просто в мене на очах. І Шренка аж корчило в його блідій шкірі під костюмом.
Я вирішив іти в напад.
— Боже, та ви ж гниєте оце просто переді мною! Дивитися на вас гидко. Ви ненавидите всіх і все, ненавидите цілий світ. Самі ж мені щойно сказали. От і накидаєтесь на людей зі своїм брудом, зі своїм гнильним духом. Ваша смердюча білизна — ось ваш прапор, і ви піднімаєте його на щоглу, щоб отруювати вітер. А. Л. Шренк, п’ятий вершник Апокаліпсиса.
Тепер він посміхався, його виповнювала радість. Своїми образами я тільки тішив його. Віддавав йому належне. Його «я» тріумфувало. Сам того не підозрюючи, я кинув у пастку шматок сиру, і здобич ось-ось мала попастися.
Що ж далі? Боже мій, ну що, що мені ще йому сказати? Як витягти з нього зізнання? Чим його добити?
А тим часом він уже знову простував попереду, натхнений моїми образами, велично й гордо несучи медалі за смерть і горе, що їх я начепив на засмальцьовану вилогу його піджака.