Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
«Не помер, — мала б відказати мені місіс Гутіерес, — просто спить».
Але вона цього не сказала, отож я подякував їй за мовчанку й вибіг у коридор, не знаючи, що мені робити. Я не мав грошей навіть на те, щоб дістатися до Голлівуда звичайнісіньким трамваєм. Я…
— Генрі! — гукнув я зі сходів наниз.
— Що? — озвався голос позад мене.
Я крутнувся на місці й аж ойкнув. Довкола була непроглядна темрява.
— Генрі, це ви?..
— Я, — сказав Генрі й виступив туди, де було трохи видніше. — Коли вже Генрі надумує сховатися, то він ховається добре. — Милий Боже, той містер Гниляк знову був тут. Я гадаю, він знає, що ми знаємо те саме, що й він, про всю цю історію. Отож як я зачув, що він скрадається балконом за моїм вікном, то й дав ходу з кімнати, прожогом вискочив. Навіть те, що мав у руках, на підлогу покидав. Ви знайшли?
— Так. Ваш ціпок. І мотузку з вузликами замість чисел.
— Хочете знати про ті вузлики, що воно за числа?
— Так.
— За день перед тим, як Фанні пішла од нас навіки, я почув, що у коридорі хтось плаче. Прислухавсь — а то вона стоїть за дверима. Я відчинив і впустив усе те гірке горе. Не так часто побачиш її нагорі, бо піднятися сходами — то для неї чиста погибель. «Ой, не треба було мені цього робити, — каже, — ой, не треба, я ж сама в усьому винна», — і так знов і знов. А тоді: «Візьміть оце, Генрі, збережіть його, — каже. — Ой, яка ж я дурепа!» — та й дає мені якісь старі грамофонні платівки й газети. «Це дуже важливе», — сказала вона, а я подякував та й подумав собі: де в біса, — і тоді вона пішла, все так само плачучи й бідкаючись, яка вона дурепа. Я сховав ті старі газети й ті платівки та й не згадав про них і разу, аж поки Фанні не поховали й не відспівали, а оце сьогодні вранці трапили мені під руку ті газети, ну, я й подумав собі: а що ж воно таке? Пішов до місіс Гутіерес і питаю: «Що тут написано?» Вона почитала щось там, то по-мексиканському, то по-англійському, та й знайшла ті слова, обведені чорнилом, ви їх бачили, ті самі слова у п’ятьох різних числах газети, і той самий телефонний номер. Отоді я й замислився, чого Фанні так гірко плакала й що то за номер, а від так зав’язав собі вузлики й зателефонував туди. Ви теж зв’язувалися з ними?
— Так, Генрі, — відповів я. — Оце щойно я знайшов у кімнаті Фанні ще одну таку газету. Чому ви не сказали мені про них одразу?
— А навіщо б то? Усе воно здавалося дурницею. Жіночими витребеньками. Ви ж то самі прочитали? Мені прочитала місіс Гутіерес, погано, але сяк-так прочитала. Я тільки посміявся. Господи, подумав собі, та це ж казна-що, чисте казна-що. Хто б міг повірити такій нісенітниці?
— Фанні, — відповів я, помовчавши.
— А тепер скажіть мені ось що. Коли ви зателефонували на той номер, якийсь дурнуватий сучий син узяв слухавку, відповів, а потім пішов та й згинув?
— Атож, сучий син.
Генрі взяв мене під лікоть і повів до відчинених дверей свого помешкання. Так наче сліпий був я. Я не опирався.
— І що це в них за діло таке? — спитав він здивовано.
Ми вже підійшли до його дверей.
— Мабуть, коли ні про що не дбаєш, — відказав я, — люди самі кидають тобі гроші.
— Еге, оце ж моя вічна біда. Я надто дбав про все. От мені й ніхто нічого не кидав. Але тепер, чорт забирай, я однаково маю грошву, ще й скільки!
Почувши, як мені забило дух, Генрі зупинився.
— Звук такий, — мовив він, повільно кивнувши головою і всміхаючись, — наче хтось хоче позичити у мене мої заощадження.
— Тільки якщо ви поїдете разом зі мною, Генрі. Й допоможете мені знайти лиходія, що вкоротив віку Фанні.
— Гниляка?
— Гниляка.
— Мій ніс до ваших послуг. Ведіть.
— Щоб не гаяти часу, Генрі, нам потрібні гроші на таксі.
— Зроду я не їздив у тих таксі, то чого б це мав їхати тепер?
— Ми повинні встигнути до редакції тієї газети, поки там не зачинили. Чим скоріше ми довідаємося про те, про що нам треба знати, тим безпечніше буде для нас самих. Я не хочу ще одну ніч потерпати за вас у цьому будинку чи за себе на узбережжі.
— Гниляк має зуби, еге?
— Можете мені повірити.
— Ану, — він з усмішкою обійшов кімнату. — Пошукаймо, де сліпий чоловік ховає свої гроші. По всіх закапелках. Скільки вам потрібно? Вісімдесят?
— Та ні.
— Шістдесят? Сорок?
— Вистачить двадцяти-тридцяти.
— Гаразд, коли так, — Генрі пирхнув, став, засміявся й висмикнув із задньої кишені велику пачку грошей. Тоді почав відлічувати купюри. — Ось вам сорок.