Трилогія смерті

У Венеції, штат Каліфорнія, і то вже коли остання гондола давно відпливла в небуття, вогні над каналами погасли, вода взялася нафтою, і в неї звалили старі циркові фургони з клітками, за гратами яких рикала тільки припливна хвиля…

— «Ті, що в мій список попадуть, — промовив я, — уже од мене не втечуть».

— Що? — спитав Шренк.

— Є така пісенька, «Мікадо», — пояснив я. — Вона ніби про вас. «Засади всі мої ясні, і хай поможе Бог мені. Щоб кожному покара — по вині, покара — по вині». Самотні душі. Усі, скільки їх є. Ви заносите їх у свій список, і, як співається в тій пісеньці, вони од вас уже не втечуть. Вина їхня в тому, що вони облишили спроби чогось досягти або й ніколи не пробували. Хто не мав хисту, хто зазнав поразки, хто зневірився. А їхньою покарою, о Господи, стали ви.

Шренк знову запишався й виступав, наче півень.

— Ну-ну, — мовив він, тримаючись попереду. — Ну-ну.

Я зарядив язика, націлився й пальнув.

— Як мені здається, — сказав я, — десь тут поблизу має бути відтята голова Скотта Джопліна.

Він не зміг стримати мимовільного поруху, і його права рука шарпнулася до кишені засмальцьованого піджака. Вдавши, ніби просто пригладжує піджак, він задоволено поглянув на свою руку, тоді відвів очі й попростував далі.

Перший постріл влучив у ціль. Я зашарівся з радості. «Детективе-лейтенанте Крамлі, — подумав я, — побачили б ви мене зараз!»

Тоді вистрілив удруге.

— Канарки на продаж, — промовив я тихим голосочком, тихим і тонким, як оті вицвілі, написані олівцем літери на картці у вікні старої. — Канарки.

Тепер його ліва рука з таємною гордістю порвалася до лівої кишені.

0 Боже, подумав я, він носить при собі оті клапті старих газет із пташиних кліток!

Як в око вліпив!

Шренк простував далі. Я йшов за ним.

Мішень три. Приціл три. Плі!

— Лев’яча клітка. Старий із трамвайної станції.

Його підборіддя ледь помітно хитнулося до нагрудної кишені.

Побий мене бог, отам і лежить жменька конфеті з квитків на трамвай, яким той старий так нікуди й не поїхав!

Шренк борознив туман, не маючи і найменшої підозри, що я один по одному накриваю, як метеликів сачком, його злочини. Він являв собою живий образ щасливого дитяти в царині Антихриста. Його крихітні черевички дрібно стукотіли по мостинах. Він аж променився з утіхи.

Що ж далі? Думки закопошились у мене в голові. Ага, так.

Перед очима мені постав Джиммі в коридорі старого будинку, зі своїми новими «кусачками» в роті, що від вуха до вуха розтягся в усмішці. І Джиммі у ванні з водою, перевернутий долілиць, при самому дні.

— Штучні щелепи, — сказав я. — Верхня й нижня.

Хвалити бога, цього разу Шренк не погладив себе по кишені. А то б я ще зайшовся моторошним сміхом на саму думку, що він носить при собі той мертвий вискал. Його швидкий погляд через плече сказав мені, що щелепи зосталися (чи не в склянці з водою?) у нього вдома.