Трилогія смерті
- Автор: Брэдбери Рэй Дуглас
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Навчальна книга-Богдан
- ISBN: 978-966-10-5773-8
- Переводчик: Владимир Иванович Митрофанов
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Трилогія смерті». Краткое содержание книги:
Із виру приголомшливих та небезпечних перипетій головним героям допомагає вибратися саможертовність, сприйняття світу і себе з поблажливою іронією та, як не дивно, певна божевільність учинків.
— І чого б то я ліз не у своє діло. Слухайте, чоловіче, котіться-но ви звідси… вниз зі сходів. Дайте людям спокій, — він тицьнув мені в руки газету.
— Нікуди я не піду, поки не дістану домашнього телефону цього жартівника.
Він ошелешено зиркнув на мене, тоді засміявся.
— Та ви що, це ж секретні відомості, ми їх нікому не даємо. Як я розумію, ви хочете написати йому. Лист ми перешлемо. Або він сам прийде забере.
— Справа невідкладна. Померла людина. Людина… — мені забракло пороху, я повів очима по паперовому океану на підлозі й, сам не тямлячи, що роблю, дістав із кишені коробочку сірників. — Схоже на те, що пожежа тут вийде знаменита, — мовив я.
— Яка пожежа?
Він роззирнувся довкола на багаторічні завали паперу, порожніх пивних бляшанок, зужитих паперових стаканчиків та обгорток від булочок із біфштексом. На обличчі його з’явився вираз невимовної гордості. А коли він побачив на підвіконнях п’ять чи шість літрових молочних упаковок із провоскованого паперу, в яких активно вироблявся пеніцилін, і старі чоловічі труси, що довершували цю мальовничу картину, в очах його затанцювали радісні вогники.
Щоб привернути його увагу, я запалив сірник.
— Ну-ну! — сказав він.
Удаючи із себе слухняного хлопчину, я задув сірник, та коли господар не виказав ознак того, що ладен вдовольнити моє прохання, я запалив другий.
— А якщо я кину його на підлогу?
Господар знов озирнувся довкола. Паперовий мотлох буяв, торкаючись його кісточок. Якби я кинув сірник, вогонь добіг би до його ніг за п’ять секунд.
— Не кинете, — сказав він.
— Ні? — я задув цей сірник і черкнув третім.
— Це ви такий бісів гуморист, еге?
Я кинув сірник на підлогу.
Господар зойкнув і відскочив.
Я наступив на вогник, поки він не встиг розгорітись.
Господар звів дух і дав волю гніву.
— А тепер геть звідси під три чорти! Ви…
— Стривайте, — я запалив ще один сірник, присів і, прикриваючи вогник рукою, підніс його до вицвілих зібганих аркушів машинопису, старих візитних карток і подертих конвертів.
Потім торкнувся сірником то там, то сям, і папір зайнявся.
— Якого біса вам треба?
— Тільки номер телефону. І більше нічого. Я не вимагаю у вас адреси, так що не зможу добутися до того типа чи вистежити його. Одначе телефонний номер, хай йому сто чортів, мені таки потрібен, а ні — то все тут піде з димом!
Я нараз усвідомив, що голос мій підвищився не менш як до десяти децибелів, до шаленого крику. У крові в мене клекотіла Фанні. А з уст вихоплювався лемент інших померлих людей, що шукав собі виходу.
— Дай номер! — гримнув я.
Вогники розповзалися підлогою.
— Чорт вас бери, затопчіть вогонь, я дам той триклятий номер! Гасіть же, гасіть мерщій!
Я скочив уперед і почав тупцяти по вогниках. Пішов дим, і, поки містер Янус, редактор, що дивився водночас в обидва боки, знайшов у своїй картотеці номер, вогонь уже згас.
— Ось він, цей бісів номер, хай він западеться! Вермонт, сорок п’ять, п’ятдесят п’ять. Запам’ятали? Сорок п’ять, п’ятдесят п’ять!
Я запалив останній сірник і почекав, доки редактор тицьне мені під ніс ту картку.
«Людина, що кохала вас», — було написано на ній. Та номер телефону.
— І годі! — зойкнув редактор.
Я загасив сірник. Плечі у мене роздружились від раптової полегкості.
«Фанні, — подумав я, — тепер уже розв’язка близько».
Мабуть, я вимовив ці слова вголос, бо редактор, червоний як буряк, бризнув на мене слиною:
— Що там у вас близько?
— Мій кінець, — сказав я, рушаючи до сходів.
— Дай вам боже! — гукнув він мені навздогін.
Я відчинив дверцята таксі.
— Цей лічильник цокає, як скажений, — озвався Генрі з заднього сидіння. — Добре, що я багатий.
— Справді добре.
Я показав водієві, щоб він проїхав за мною до рогу, де була телефонна будка.
Знявши слухавку, я довго вагався: боявся набрати номер, боявся, що хтось і справді відповість.
Що можна сказати вбивці, коли він вечеряє?
Я набрав номер.
Людина, що колись кохала тебе.
Хто б міг відгукнутися на таке безглузде оголошення?
Кожен із нас — під слушну нічну годину. Голос із минулого пробуджує в нас спомини про ніжні дотики, про теплий подих біля вуха, про гострий, наче блискавка, спалах пристрасті. Хто із нас устоїть перед цим голосом о третій годині ночі? Або коли прокинешся десь над ранок від того, що хтось плаче, — а це плачеш ти сам, і на обличчі в тебе сльози, і ти навіть не знаєш, що тієї ночі тобі наснився поганий сон.