Капітан космічного плавання

Невідомо, що відчували при опису цього сонячного краєвиду мешканці наскрізь промерзлого Хоту, але перешіптування в печері поступово стихло. Очі Леї набули небезпечного виразу.

— Як були ми колись тут богами і любов‘ю весь світ плекали, а свою Оріяну-Аратту в серцях несли, як матінку й тата!

При згадці про те, що хтось, десь і колись був богом, натовп синхронно й тужливо видихнув затхле повітря, на мить задумався, а потім стоголосо заревів, заляскотів, затупотів, висловлюючи своє схвалення. Миршавий Люк почав було пританцьовувати на місці від захоплення, але враз завмер, наштрикнувшись поглядом на скам‘яніле обличчя головного квартирмейстера.

— Ну? — холодно спитала вона, намагаючись залишатися непохитною серед загального нуртування. — Гудець він чи ні?

— Е-е-е-е, — чи то замекав, чи то закумкав Люк, намагаючись роздивитись вираз жаб‘ячого обличчя Джабби, що завмер в тіні, яку відкидав на сцену величезний сталагміт. — Е-е-е… Теєчки… Для джедая, звісно, воно й непогано, але… Але будь-який гудець краще заграє. Та й оповість теж…

Червона пика Леї розпливлася в широченній посмішці і чимось невловимим стала нагадувати бородавчасту мармизу Джабби. З боку печерного повіяв слабенький боягузливий протяг.

— Не гудець?!? — зненацька увесь випростався Зоребор. — Як це не гудець!?

І, граючи жовнами, знову натиснув на клавіші синтезатора.

Дивні тривожні звуки запульсували під склепінням печери, клечаної сталактитами та сталагмітами. Ці звуки торсали, розбурхували, змушували вдивлятись у щось ще далеке і допоки незбагненне. Спочатку вдивлятись, а потім, тамуючи пришвидшене биття серця, линути назустріч цьому таємничому й чудовому у своїй таємничості через усі небезпеки всесвіту. Позаду залишались сумнів та переляк, за спиною зростали крила і галактичне безмежжя вкривало їх зоряним пилом. Сяючим пилом сяйного майбуття.

Джедаї скам‘яніли. Жодного звуку, жодного поруху не було зроблене за увесь час, поки Зоребор торкався, огортав, здіймав їх акордами сорокової Моцарта. І Соньці здалось, що вони перемогли. Тим більше, що попереду Норильцєва вже стояв Джабба зі своїм широченним ятаганом, явно намагаючись захистити хлопця від Леї.

Головний же квартирмейстер залишалась абсолютно спокійною. І саме це знову насторожило Такаманохару.

— Він мій! — ляпнув широченною пащекою печерний. — Двадцять восьма печера виборола право жити без гудців, але цей гудець буде жити особисто в мене і його чільним унтердартом буду я.

Темна юрма знову розпочала кахикання та перешіптування і не було зрозумілим, чи схвалює вона поведінку Джабби, чи ганить. А Лея в цей час у власній поведінці розібралася ретельно й детально. Наче наперед усе знала Лея.

— Джаббо, — мовила стиха, — ти що, нічого не зрозумів?

Печерний мовчав.

— Вони не з оповідачів легенд. Вони, — вона зробила ефектну паузу, — зі співців фантазій. Дивно лише, що ескадронники відразу мене не попередили.

Печерний мовчав, загрозливо здійнявши ятагана.

— Джаббо… Я знаю, що ти вже виріс. Що тобі нецікаво бути печерним. Що ти достиг до виконання обов‘язків унтердарта та регіонального квартирмейстера. Але… Але хто, згідно порядку, буде давати тобі рекомендації?

Ятаган розпочав мляво рухатись додолу.

— А цих, — кивнула Лея на Ігоря й Соньку, яка вже теж піднялась на сцену, — до карцеру!

Вона щось зробила на своєму п’ястку і раптом браслети Норильцєва й Такаманохари засвітилися гнійно-червоним світлом.

— Чого стовбичиш? — відважила Лея копняка миршавому Люку. — Я буду оцю гидоту до карцеру вести? Давай, ворушись!

І коли Норильцєв проходив повз її гарбузові груди, спромоглася таки шепнути йому на вухо:

— Невдовзі, відразу опісля карцеру, ми з тобою, красунчику, зустрінемось. Обов‘язково зустрінемось.