Капітан космічного плавання
- Автор: Кацай Олексій
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Капітан космічного плавання». Краткое содержание книги:
Намагаючись відірватися від погоні, земляни випадково виходять за межі Сонячної системи і опиняються на планеті Пірр, яка дивним чином нагадує певний варіант розвитку світу, описаного Гаррі Гаррісоном в повісті «Неприборкана планета». Саме тут блукальців наздоганяють їхні переслідувачі, рятуючись від яких і водночас рятуючи піррянина Нксу, земляни втікають до іншої зірки.
Але знову й знову затяті нападники відшукують їхній апарат. Тікаючи від них, випробуючи безліч пригод на різних планетах та остаточно заблукавши у Всесвіті, земляни, врешті решт, втрапляють до світу, біля якого Ігор Норильцєв гине, захищаючи своїх супутників, а бомжиха Рибачка Сонька виявляється не зовсім бомжихою…
— В перший раз бачимо.
Люк недовірливо зиркнув на дівчину:
— Я можу повірити, хоча й це — велика рідкість, що на вашій планеті тепло і вам непотрібно обігрівачів. Я навіть повірю, що у вас усі поліглоти і тлумачів вам теж непотрібно, але…
— Ось воно що! — вигукнув Зоребор, згадуючи своє розгублення під час першого спілкування з Леєю.
— …але я ніколи не повірю, що у вас немає наглядачок і ви щохвилини ризикуєте порушити встановлений ясновельможним Дарт Вейдером, Великим і Незнищенним, порядок місцезнаходження через те, що за вами ніхто не спостерігає, — не звернув на нього уваги Люк.
— Ось воно що! — в свою чергу видихнула Такаманохара і піднесла руку до обличчя, прискіпливо роздивляючись свій браслет. Він здавався цільним, литим, світився червоним світом і зняти його не уявлялось ніякої можливості.
— Тобто, ми звідси нікуди піти не можемо? — здійняла, врешті решт, очі дівчина.
— Ви ж у карцері, — знизав той плечима. — Тим більше без визначеного терміну утримання. Ще тим більше, що підозрюєтесь у співанні фантазій. Тобто, якщо ще по ланцюжку про це вже не повідомлено, то все ваше життя лишень від ласки Леї залежить. Втім, воно в будь-якому випадку від неї залежить.
— А від Джабби?
— Джабба, звісно, не проти того, щоб головного квартирмейстера підсидіти та її місце зайняти, але… Але поки що сил в нього малувато. І зв‘язків.
— Ото втрапили…
— А чого дивуєтесь? Чи не знаєте яке до гудців ставлення у джедаїв? Тим більше не просто до гудців, а до співців фантазій, фантазерів.
— Співців, співців!.. З чого це ви всі взяли? Які такі фантазії?!
— З чого, з чого!.. — передражнив Люк Соньку, трохи повагався, а потім сторожко присів на краєчок лежанки Зоребора. — З того, що нема чого було за першої-ліпшої нагоди про світле майбуття гудіти.
— Та яке таке майбуття?! — захвилювався вже й Норильцєв.
— Як це „яке”? А оце що таке?
І Люк, безбожно фальшивлячи, з насолодою замуркотів було мольто алегро з Сорокової Моцарта: „Фьюті-фьють… фьюті-фьюті… фьюітьї… фьюті-фьють… фьюті-фьють… фьють-фьють…” Але майже відразу ж обома руками затиснув собі рота й боязко зиркнув на вхід до печери. Там нікого не було. Ані у цю мить не було, ані за пару хвилин напруженої мовчанки не з‘явилось.
— Отож, — кахикнув, потроху відходячи від переляку, місцевий оповідач легенд. — Ми маємо джедаїв тільки веселити та про справи героїчного й великого минулого оповідати. Аби в них бійцівську наснагу підтримувати для підвищення загального теперішнього тонусу організму. А ви!.. До мрій їх закликаєте, до невпорядкованого ясновельможним Дарт Вейдером, Великим та Незнищенним, майбутнього! Ох, тривалий час вам в карцері нидітись доведеться, відчуває моє серце!
— А чого не нидітись? — спокійно лягла на свою кам‘яну койку Такаманохара. — Світло, тепло, чисто. Ніякої тобі антисанітарії, — зиркнула вона на малесенького робота-пилососа, що прогудів до пройми дверей, засмоктавши по дорозі з долівки крихти, що впали туди під час їхньої вечері. — Можна нидітись, — підтвердила свій висновок. — До того ж он і їжу ти непогану приносиш.
— Та як же… та як же… — розгублено засовався Люк на камені своєю худезною сідницею. — Яка ж це їжа?! Та й життя ж назовні, життя!.. Шоу, вистави. Повний тобі тонус. От завтра перегони мають відбутися. На Кубок Розбійного Ескадрону. Конкурс кращої секс-пари, знову ж…
— Та начхати нам на усі ваші розваги! — промовив Ігор, теж займаючи горизонтальне положення і ледь не спихаючи Люка з лежанки випростаними ногами.
— А їжа, їжа!.. — не вгавав той. — В ресторації „Остання битва”. Не те, що оці консерванти, які мені наказано вам тягати.
— Нічого, перетопчемось.
- І звільнення в Леї не прохатимете?
— Нехай вона сама попрохає, щоб ми прийшли до неї.
Вражений гудець лише руками розвів:
— Та звідки ж вас таких на перевиховання та консервацію направили? А як в наглядачок опції вимикати розпочнуть? Хіба ж тривалий час ви витримаєте, як ні з ким спілкуватися не зможете, нікого не зрозумієте? Директив унтердартів не почуєте?!
— Повір, Люче, дуже тривалий час ми без директив протриматися можемо.
— А як потім опцію обігріву відімкнуть?
Ігор з Сонькою обмінялися швидкими поглядами. А потім Зоребор сів, уважно, як нещодавно й Такаманохара, роздивляючись свій браслет. Посмикав його. Спочатку слабенько, потім — сильніше й сильніше. Наручник тримався міцно.
— Слухай-но, Люче, — перевів Норильцєв погляд з браслета на гудця, — а наглядацьку опцію теж вимкнуть?
— Вимкнуть. Коли ви на консервант закрижанієте остаточно й безповоротно.
— От, млин! Так чого ж унтердарти твої не розпочнуть саме з цього? Скоріше б на вимоги деякі дехто згодився.
— Так по важкості, по важкості… Аби час зберегти. Найважче — це одноманітне харчування. Потім — без видовищ та директив залишитись. Холод, він навіть для гудця не найстрашніше випробування. От без їжі… От без видовищ… Без директив… — заціпило Люка. — Як же без тонусу для організму? Непорядок!
Норильцєв лише головою покрутив. Втім, така черговість залишала, здається, їм з Сонькою певні шанси на порятунок. От би ключі від браслетів-наглядачок відшукати!
— Слухай-но, друже, — мовив вкрадливо, — а ці штукенції якось знімаються?
— Знімаються. Разом з руками. Щоб, розшифровку особистого генокоду не переплутати, коли тіла на нанопереробку підуть.
— А це що за диво?…
— Тю!.. Чи ви не знаєте, що усі ми — і гудці, і джедаї — є улюбленими Білковими Синами ясновельможного Дарт Вейдера, Великого та Незнищенного? Що все наше життя їм нам у використання надано і йому присвячене? Аби він зміг вивести Всесвіт до безмежної та світлої мети.
— Стоп! Так ото ж і є ото майбуття, про яке ми…
— Не знаю, не знаю, — затрусив головою Люк. — Нічого не знаю! Мені лише про минуле відомо, про сучасне трохи, а про майбутнє тільки начальство знати має. На цьому весь світ тримається.
На слові „майбутнє” він ледь не подавився.
Ігор знову посмикав браслет на руці й тужливо подивився на Соньку. Та відповіла йому таким самим поглядом.
Спохмурнівши, Зоребор знову ліг на лежанку, закинувши ногу на ногу. В печері настала важка мовчанка. Лише Люк пихтів, вовтузячись на краєчку кам‘яного ліжка, наче хотів щось сказати, але ніяк не наважувався. Саме через це першою мовчанку порушила Такаманохара.
— Слухай-но, Люче, — спитала вона, — а що в минулому у вас було? Ну, хоча б тут, на Хоті?
— А база тут була, — випереджаючи гудця, мовив Ігор, не відводячи погляду від низької стелі. — Військова. „Луною” звалась.
Такаманохара було насмішкувато зиркнула на нього, але посміхнутись не встигла, побачивши, як хотіанин згідливе киває у відповідь.
— Вірно, вірно… А кажете, що здалеку ви… Кажете, що нічого не знаєте…
— А й дійсно, звідки?!.. — смикнулася Сонька.
— Статут треба вивчати, — лінькувато відгукнувся хлопець, думаючи про щось своє. — Тобто, літературу… А ви з капітаном лише про матчастину торочите. — І зненацька здригнувся всім тілом, розширеними очима втупившись у гудця: — Стоп! Що, „Луна” й дійсно тут була?!?
— А вона й зараз тут. Просто за цим хребтом, — махнув Люк рукою в напрямку задньої стіни печери.
- І… І що, діє?
— Та ні, здається. Законсервована, здається. Та й навіщо вона зараз, коли електратор контролює увесь Всесвіт?
- І дійсно, навіщо? — обережно спустив ноги з лежанки Ігор. — А подивитись на неї можна? Я б за це, — кинув погляд на сяючий наручник, — ладен дияволу душу продати. А тіло — просто головному квартирмейстеру.
Такаманохара сторожко дивилась на нього.
— Та ні, — знизав плечима хотіанин, — нам ходити в той бік заборонено. І гудцям заборонено, і джедаям, і навіть печерним з унтердартами.
— Отак, значить, — знову знудився Норильцєв. — А як хтось та піде?
— Так зупинять відразу ж. Наглядачка ж бо на руці, координати місце розташування знову ж.
Ігор аж зубами рипнув і йому здалося, що наручник розпочав боляче обпікати шкіру п’ястка.