Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Двічі перед Фредом виростала купка монет, і він, узявши гроші з столу, протискувався до мене.
Примостившись на брудних східцях балагана, завішеного чимось синім, ми дивилися на метушню кругом, ковтали куряву й прислухалися до музики, що, змішуючись, лилася з різних оркестріонів, та до хрипких голосів закликальників, які збирали гроші. Я дивилася на землю, покриту сміттям: папером, недокурками, розтоптаними квітами, розірваними квитками, а коли повільно підняла очі, то побачила наших дітей. Беллерман тримав за руку Клеменса, дівчина — Карлу, а малюка Беллерман і дівчина несли на ношах. Діти смоктали великі жовті льодяники на паличках. Я бачила, як вони сміялись, озиралися на всі боки, як зупинились біля тиру. Беллерман підійшов ближче, і Клеменс потримав ручку нош, поки Беллерман брав рушницю. Клеменс подивився через його плече на мушку. Видно було, що діти щасливі, і коли Беллерман застромив у волосся дівчині червону паперову квітку, вони весело засміялися. Потім вони звернули праворуч, і я побачила, як Беллерман відлічив Клеменсові в долоню гроші, бачила, як у сина рухалися губи, коли він лічив за ним, бачила, як він, лагідно всміхаючись, підвів обличчя й подякував Беллерманові.
— Ходімо,— сказала я тихо Фредові, встала і, взявши його за комір пальта, звела на Ноги,— он наші діти.
— Де? — спитав він.
Ми подивились одне одному в очі, і між нами, в цих тридцяти сантиметрах простору, вмістилися тисячі ночей, які ми з ним провели в обіймах. Фред вийняв з рота сигарету й тихо спитав:
— Що ж робити?
— Не знаю,— сказала я.
Він потяг мене в якийсь закуток між балаганом та зупиненою каруселлю, шатровий верх якої був покритий зеленим брезентом. Ми мовчки подивилися на кілочки, до яких були прив'язані мотузки.
— Зайдімо сюди,— сказав Фред. Він розсунув два шматки зеленого брезенту, протиснувся в щілину й допоміг мені увійти всередину. Ми посідали в темряві — Фред на великого дерев'яного лебедя, я — поруч нього, на дерев'яного коня. Бліде Фредове обличчя було розітнуте білястою смугою світла, що падала через щілину між полотнищами намету.
— Може,— сказав Фред,— мені не слід було одружуватись.
— Дурниця,— сказала я,— звільни мене від таких розмов. Так говорять усі чоловіки.— Я подивилася на нього й додала: — А до того ж, хоч мене це не вельми втішає, але чи багато кому з жінок пощастило зробити свій шлюб бодай стерпним?
— Те, що пощастило зробити тобі, більшості жінок — не вдається,— сказав він і, піднявши обличчя від голови лебедя, поклав свою долоню на мою руку. Ми вже п'ятнадцять років одружені і...
— Прекрасний шлюб,— сказала я.
— Блискучий,— сказав він,— справді блискучий.
Він поклав обидві руки на голову лебедя, опустив на них обличчя і знизу стомлено подивився на мене.
— Я певний, що без мене ви щасливіші.
— Це неправда,— сказала я.— Якби ти знав...
— Якби я знав що?
— Фреде,— сказала я,— діти щодня разів десять питають про тебе, а я щоночі, майже щоночі лежу й плачу.
— Ти плачеш? — сказав він, знову підвів обличчя подивився на мене, і я пошкодувала, що сказала йому про це.
— Я кажу тобі це не задля того, щоб сказати, що я плачу, а щоб ти знав, як дуже ти помиляєшся.
Раптом крізь щілину просочилися промені сонця; пройшовши через зелений фільтр, вони пронизали все це кругле приміщення, і в ясно-золотому світлі постали фігури каруселі: коні з вищиреними зубами, зелені дракони, лебеді, поні, а позад нас я побачила оббиту червоним оксамитом весільну карету, запряжену парою білих коней.
— Ходімо туди,— сказала я Фредові,— там нам буде зручніше сидіти.
Він зліз зі свого лебедя, допоміг мені зійти з коня і ми сіли одне біля одного на м'якому оксамиті карети. Сонце знову зникло, і нас оточили сірі тіні звірів.
— Ти плачеш? — спитав Фред, подивився на мене й підняв руку, щоб обняти мене, але потім опустив її знову. Ти плачеш тому, що я пішов?
— І тому теж,— сказала я тихо,— але не тільки тому Сам знаєш, мені було б краще, якби ти був з нами Але я розумію також, що ти цього не витримаєш, і як іноді подумаю, то це й добре, що ти не з нами Я боялася тебе, боялася твого обличчя, коли ти бив дітей, боялася твого голосу, і я не хочу, щоб ти просто вернувся і все знов було так, як до того, коли ти пішов. Краще вже лежати в ліжку й плакати, ніж знати, що ти б'єш дітей тільки тому що в нас немає грошей. Адже причина в цьому, правда ж? Ти б'єш дітей тому, що ми бідні?
— Так,— підтвердив він,— бідність зробила мене хворим.
— Так,— сказала я.— Отож і краще, якщо ти не вернешся, поки все не зміниться. Нехай уже я плачу А через рік я теж, може, дійду до того, що битиму дітей і стану такою самою, як і ці бідолашні жінки, яких я лякалася в дитинстві, захриплі й такі бідні, охоплені диким жахом перед життям; нидіючи в брудних закутках «казарм», вони або б'ють своїх дітей, або напихають їх солодощами, а ввечері кидаються в обійми якогось бідолашного п'яниці, що приносить із собою в дім запах сосисочних, а в кишені піджака — дві зім'яті сигарети, які вони викурюють разом у темряві, після палких обіймів. О, я зневажала тих жінок — хай простить мені бог. Дай мені ще сигарету, Фреде.
Він дуже швидко витяг пачку з кишені, простягнув її мені взяв і собі сигарету, і коли сірник спалахнув, у зеленуватих сутінках каруселі я побачила його нещасне обличчя.
— Говори далі,— попросив він,— прошу тебе говори.
— А може, я плачу ще й тому, що вагітна.
— Ти вагітна?
— Можливо,— сказала я,— ти ж знаєш, яка я буваю, коли завагітнію. Я ще не вірю, що це так. Інакше мені стало б погано на каруселі. Я щодня молюся, щоб цього не було. Чи ти хотів би ще однієї дитини?
— Ні, ні,— квапливо відповів він.
— Та коли вона буде, то зачав її ти, мій Фреде,— промовила я,— і мені неприємно таке від тебе чути.— Я одразу пошкодувала, що сказала йому це. Він нічого не відповів подивився на мене й курив, відкинувшись у кареті.
— Говори,— попросив,— будь ласка, говори. Скажи тепер усе.
— А ще я плачу тому,— сказала я,— що діти такі спокійні. Вони такі тихі, Фреде. Я боюся покірності, з якою вони йдуть до школи, сприймаючи її так серйозно, і мене лякає сумлінність, з якою вони роблять шкільні уроки. Лякає все те безглузде школярське базікання про контрольні, їхні слівця, майже ті самі слівця, які я сама говорила, коли була в їхньому віці. Це так жахливо, Фреде, бачити радість на їхніх обличчях, коли вони чують запах шматочка м'яса, що тушкується в каструлі, той спокій, з яким вони пакують свої ранці, надівають їх, засувають у кишені бутерброди. І ось вони йдуть до школи. Ти знаєш, Фреде, часто я прокрадаюся в коридор, стою біля вікна й дивлюсь їм услід і бачу їхні худенькі спини, трохи зігнуті під вагою книжок. Вони йдуть разом до рогу, де Клеменс звертає, а Карлу бачу довше, бачу, як вона чапає по сірій Моцартштрасе, твоєю ходою, Фреде, тримаючи руки в кишенях пальта й думаючи, мабуть, про візерунок для в'язання або рік смерті Карла Великого. Я плачу тому, що їхня старанність нагадує мені старанність дітей, які мене дратували, коли я вчилася в школі,— ці діти скидаються на ісусиків з картин «Святе сімейство», де вони бавляться біля верстака святого Йосифа, на ці ніжні кучеряві створіння десяти-одинадцяти літ, що знуджено перебирають руками закручені стружки, дуже схожі на їхні кучері.