Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
Він кинув погляд на дівчину за прилавком, яка орудувала ручкою кавоварки.
— Він не розуміє людської мови, мій син,— сказав ста рий,— і звіриної теж, не може вимовити жодного слова, тільки: «дсу-дса-дсе», а ми,— його язик піднявся до піднебіння, щоб відтворити ці звуки, і знову опустився,— а ми, невміло наслідуючи його, вимовляємо твердо: «зу-за-зе». Ми не здатні до цього,— сказав він тихо і раптом, трохи підвищивши голос, гукнув: — Бернгарде! — Недоумкуватий незграбно повернув голову й одразу опустив її. Старий ще раз гукнув: — Бернгарде! — Хлопчик обернувся, і його голова плюхнулася вниз, наче маятник; старий устав, обережно взяв дитину за руку й підвів до столика. Він сів на стілець поруч мене, посадовив малого на коліна і спитав мене тихо:
— Може, вам неприємно? Ви тільки скажіть.
— Ні,— відповіла я,— мені не неприємно.
Його дочка принесла каву, поставила переді мною чашку, а сама стала поруч батька.
— Ви скажіть, якщо вам неприємно, ми не розгніваємось. Більшості людей це неприємно.
Хлопчик був гладкий, замазюканий, він тупо дивився поперед себе й белькотав своє «дсу-дса-дсе»; уважно подивившись на нього, я знов підвела голову й сказала:
— Ні, мені не противно, він як немовля.
Я піднесла чашку до рота, відпила ковток, відкусила шматочок пиріжка й сказала:
— Яка у вас смачна кава!
— Справді?— вигукнула дівчина.— Справді? Сьогодні вранці мені сказав це один чоловік, а доти не говорив ніхто.
— Вона справді смачна,— сказала я, відпила ще ковток і ще раз відкусила пиріжка. Дівчина сперлася на спинку стільця, на якому сидів її батько, подивилася спершу на мене, потім ніби вдалину.
— Іноді,— сказала вона,— я намагаюсь уявити собі, що він відчуває, чим живе; здебільшого він такий спокійний, такий щасливий... Може, він розрізняє тільки два кольори — зелений та брунатний; може, повітря для нього — це вода, зелена вода, бо ж він насилу пробирається крізь нього,— зелена вода, яка іноді вилискує брунатним, а на ній проходять чорнуваті смуги, як на старій кіноплівці. Іноді він плаче, і це жахливо; він плаче, коли почує якісь певні звуки: скрегіт трамвая, різкий свист по радіо. Коли це почує, він плаче.
— Справді? — спитала я.— Він плаче?
— Так-так,— сказала вона і, наче вернувшись звідкілясь, подивилася на мене, вже не всміхаючись.— Він часто плаче і завжди, коли лунають ці різкі звуки. Він плаче тоді сильно, і сльози котяться по розмазаному цукру навколо його рота. Єдине, що він може їсти, це солодке, молоко та хліб, а від усього, що не солодке і не є молоком чи хлібом, його нудить, і він блює. Ой, пробачте,— сказала вона,— тепер вам стало неприємно?
— Ні,— сказала я,— розповідайте ще про нього.
Вона знову подивилася кудись повз мене й поклала руку на голову недоумкуватого.
— Йому важко повертати голову та й взагалі рухатися проти потоку повітря і, мабуть, так само страшно йому, коли він чує оці звуки. Може, в нього у вухах завжди лунає м'який гул органа — брунатна мелодія, яка доступна тільки його слухові; може, він чує завивання бурі, від якої шумлять невидимі дерева. Бриніння струн, товстих, як рука, кличе його кудись, і раптом ця музика уривається.
Старий слухав її, мов зачарований, обіймаючи недоумкуватого й не звертаючи уваги на те, що повидло й розталий цукор сповзли на рукав його піджака. Я знову відпила трохи кави, відкусила від другого пиріжка й тихо спитала дівчину;
— Звідки ви це знаєте?
Вона подивилася на мене, усміхнулась і сказала:
— Та я нічого не знаю, але ж повинно бути в ньому щось таке, чого ми не знаємо, ось я й намагаюсь уявити собі це. Іноді він несподівано скрикує, зовсім несподівано, підбігає до мене і, ткнувшись личком у мій фартух, обливає його сльозами — це буває зовсім несподівано, коли він сидить біля дверей; і мені здається, що він раптом побачив усе таким, яким бачимо ми,— раптом і лише на якусь мить; і що страх у нього викликали люди, такі, як ми їх бачимо, і автомобілі, і трамваї, і весь цей навколишній гамір. Тоді він довго плаче.
Діти, що сиділи в кутку, повставали, повідсували тарілки, і коли вони проходили повз нас, відважна маленька дівчинка в зеленій шапочці гукнула:
— Запишіть, будь ласка, мама звеліла.
— Добре,— сказав старий, усміхаючись їм услід.
— Ваша жінка,— спитала я тихо,— його мати померла?
— Так,— сказав інвалід,— вона померла. Її розірвало бомбою просто на вулиці, а маля, яке вона тримала на руках, відкинуло на купу соломи, де його й знайшли, почувши плач.
— У нього це від народження?..— спитала я, затинаючись.
— Від народження,— сказала дівчина.— Він завжди був такий; усе проходить, проходить повз нього, тільки наші голоси досягають його слуху та ще орган у церкві, різкий скрегіт трамвая і спів ченців, коли вони моляться хором. Та ви їжте, їжте. Ой, вам усе-таки неприємно.
Я взяла останній пиріжок, похитала головою і спитала:
— Ви сказали, він чує спів ченців?
— Так,— відповіла вона, лагідно дивлячись мені у вічі,— він, напевно, їх чує. Коли я ходжу до ченців, на Більдонерплац,— думаю, знаєте — і коли вони співають хором молитву, його обличчя змінюється, стає худим, майже суворим, і щоразу я лякаюся, а він дослухається. Я знаю, що він їх чує; він прислухається, і вигляд у нього зовсім інший, він уловлює мелодію молитов і плаче, коли ченці перестають співати. О, ви дивуєтесь! — сказала вона усміхаючись.— Їжте.
Я знову взяла в руку пиріжок, відкусила й відчула, як тепле повидло тане у мене в роті.
— Ви повинні часто ходити з ним туди,— сказала я,— на Більдонерплац.
— О так,— сказала вона,— я часто ходжу з ним туди, хоч це мене й лякає. Хочете ще кави?
— Ні, дякую,— сказала я.— Мені треба йти.— Я нерішуче подивилася на дівчину й на недоумкуватого і тихо сказала: — Мені б хотілося коли-небудь побачити його там.
— У церкві? — спитала вона.— У ченців?
— Так,— сказала я.
— Ну, тоді підемо... шкода, що ви йдете. Та ви ще прийдете, правда ж?
— Прийду,— сказала я,— мені ж треба заплатити.
— О, бога ради! Не для того, а взагалі приходьте.
Почувши її слова, старий кивнув головою. Я допила каву, встала і струсила з пальта крихти.
— Я прийду ще,— сказала я,— у вас так гарно.
— Сьогодні?— спитала дівчина.
— Ні, не сьогодні,— сказала я,— але скоро. Може, завтра вранці; і при ходитиму часто, і до ченців підемо разом.
— Добре,— сказала дівчина.
Вона подала мені руку, і я міцно потиснула цю дуже легку білу руку; подивившись на її квітуче обличчя, я всміхнулася й кивнула старому.
— Бернгарде,— тихо сказала я недоумкуватому, який кришив пальцями пиріжок, але він не чув мене і, здається, навіть не бачив; він майже зовсім стулив повіки, червонясті, запалені повіки. Я повернулася й пішла до темного тунелю, який вів на Вокзальну вулицю.
IX
Коли я спустився вниз, зі столів прибирали купи тарілок; пахло холодним гуляшем, салатом та пудингом на сахарині. Я сів у кутку й спостерігав, як двоє молодих хлопців грали на автоматах. Мене хвилювали різкі дзвінки, коли нікелеві кульки торкалися контактів, шалене обертання дисків і стук, коли вони зупинялися. Кельнер змахував зі столиків своєю серветкою, а худа господиня прибивала над прилавком великий жовтий картонний плакат: «Сьогодні ввечері танці. Вхід вільний».
За одним столиком зі мною сидів старий у пальті з грубої вовни й у мисливському капелюсі; у попільниці димилась його люлька. Не скинувши свого зеленого капелюха, старий колупався виделкою в червонястому гуляші.
— Що ви бажаєте? — спитав кельнер.
Я глянув на нього, і його обличчя здалося мені знайомим.
— А що у вас є?
— Гуляш,— сказав він, свинячі відбивні, картопля, салат, десерт. А коли хочете, можна й перше, є суп.