Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
— Перестань, Фреде,— сказала я,— прошу тебе, перестань.
— О ні,— сказав він,— я не перестану. Я ніколи не розповідав тобі про це, кохана, бо не хотів тебе мучити, не хотів, але краще, щоб ти зараз вислухала мене до кінця. Я повинен розповісти про цей будинок, він мені сниться, я напиваюся, щоб забути про нього, але навіть п'яний я не можу його забути; скільки кімнат я нарахував, вісім чи дев'ять — не пам'ятаю. А всього їх тринадцять — ти б тільки бачила, яка в них кімната для собаки. Вона трохи більша за нашу, але не набагато, не хочу бути несправедливим, може, на два квадратні метри більша, лише на два, треба бути справедливим, нема нічого вищого за справедливість. На нашому скромному прапорі ми напишемо слово «справедливість», правда ж, серденько?
— О Фреде,— сказала я,— ти все-таки мучиш мене.
— Я тебе мучу? Ах, ти не хочеш мене зрозуміти. Я й не думав мучити тебе, але мені треба розповісти про цей будинок, справді треба. Собача будка — це пагода, і вона така завбільшки, як буфети в тих висококультурних квартирах. Крім чотирьох ванних кімнат, у будинку ще кілька душових кабін, яких я не рахував,— я хочу бути справедливим, хочу впитися справедливістю. Я ніколи не вважатиму душову кабіну за кімнату, це було б нечесно, а слово «чесність» ми напишемо на нашому скромному прапорі поряд із словом «справедливість». Та все це ще не найгірше, серденько,— будинок той порожній! О, як милують око великі газони за цими просторими віллами, коли на них грається хоча б одна дитина чи хоча б один собака. Ми влаштуємо для наших собак великі газони, кохана. Але цей будинок порожній, газонами ніхто не користується, якщо мені буде дозволено вжити тут оце паскудне слово. Спальні — порожні. Кімнати для гостей — порожні, усі кімнати внизу — порожні. Під дахом ще три кімнати, одна — для економки, друга — для куховарки, третя — для слуги, але цього мало: добросерда господиня вже скаржилася, що немає кімнати для покоївки і тій тепер доводиться спати в кімнаті для гостей. Ми це врахуємо, кохана, будуючи свій дім, над яким замайорить прапор чесності й справедливості...
— Фреде,— сказала я,— я більше не витримаю.
— Витримаєш, ти народила п'ятеро дітей, і ти й це витри маєш. Я повинен договорити до кінця. Зупинитися мені несила; якщо хочеш, можеш іти, хоч я залюбки пробув би з тобою цю ніч, та якщо не хочеш мене слухати,— можеш іти... Ось уже місяць, як я живу в цьому будинку, і колись я таки повинен розповісти тобі про нього, саме тобі, хоч я волів би звільнити тебе від цього. Я хотів пощадити тебе, моє серденько, але ти спитала мене, і тепер доведеться тобі вислухати все. Добросерда господиня справді мало не заподіяла собі смерть через те, що бракує кімнати для покоївки. Можеш собі уявити, яка в неї чутлива душа і які турботи її пригнічують. Але тепер господарі у від'їзді, уже три місяці, як вони у від'їзді, і взагалі вони близько дев'яти місяців на рік у від'їзді; старий гангстер, чи хто він такий, власник цього будинку, бачиш, дослідник Дайте, один з небагатьох професійних дослідників творчості Дайте, які ще існують. Один з небагатьох, кого ще сприймають серйозно, точнісінько так, як і нашого єпископа, що тобі, як щирій християнці, сподіваюся, відомо. Дев'ять місяців на рік будинок стоїть пусткою, і весь цей час старий Блок стереже газони й доглядає їх, та так, напевне, й має бути, бо ж немає в світі нічого кращого за доглянутий газон. У кімнаті для собаки не можна натирати підлогу. І до будинку не дозволяється заходити дітям.
— Увага, увага! — кричав хрипкий голос поруч нас.— Тільки для наших чоловіків — Мануела, найчарівніше створіння під сонцем!
— Фреде,— сказала я тихо,— чому дітям не дозволяється заходити до будинку?
— Дітей не пускають, бо їх не любить господиня. Вона не терпить запаху дітей, і якщо вони були в домі, вона по запаху почує це навіть через дев'ять місяців. Попередником Блока був один інвалід, і якось він дозволив погратися двом своїм онукам — навіть не на газоні, а, як належить, у підвалі. Той чоловік дозволив їм погратися в підвалі, а господиня, вернувшись, виявила це, і він вилетів зі служби. Ось чому Блок такий обережний. Я раз спитав його, чи не дозволить він прийти до мене моїм дітям, і він побілів як крейда. Я маю право жити там, бо я начебто допомагаю йому доглядати газони та стежу за опаленням. Мені відведено комірчину внизу, біля передпокою, це, власне, гардероб; коли я вранці прокидаюсь, то перш за все дивлюся на старовинне полотно когось із голландців; барви, як у давнину, спокійні: там намальовано якусь харчевню. А раз я навіть хотів поцупити одну з картин, у бібліотеці їх висить багато, але ж господарі одразу помітять, та це було б і нечесно щодо Блока.
— Мануела співає про кохання! — вигукував голос десь поруч.
— Блок навіть думає, що господиня — гомосексуалістка.
— Ну, Фреде, може, вже припиниш? Може, підемо до готелю?
— Іще хвилину,— сказав він,— одну хвилину ти ще мусиш послухати мене, я зараз закінчу, і ти знатимеш, де я живу та як живу. Інколи ввечері приходить єпископ. Він єдиний, хто має право заходити в дім; уся література про Дайте в його розпорядженні. Блокові доручено дбати про те, щоб єпископові було затишно й тепло, щоб штори були запнуті; уже кілька разів я бачив його там, нашого єпископа: на його обличчі тиха радість, у руці якась книжка, а поруч чайник, записник та олівець. Його водій тим часом сидить з нами внизу, в підвалі, курить люльку й раз у раз виходить подивитися до машини. Коли єпископ збирається їхати, він дзвонить, водій вискакує надвір, виходить і Блок; єпископ звертається до нього із словами: «Чоловіче добрий» — і дає йому чайові. Оце й усе,— сказав Фред,— тепер, коли хочеш, ми можемо йти. Хочеш?
Я похитала головою, бо говорити не могла: до горла підступили сльози. Я так стомилась, а надворі, як і досі, світило сонце, і все, що говорив Фред, здалося мені таким фальшивим, бо в голосі його вчувалася зненависть. А поруч той самий голос гукав у мегафон:
— Ще не пізно, панове, побачити Мануелу й почути її, чарівну дівчину, яка розіб'є ваше серце!
Ми почули, що з другого боку хтось зайшов під брезент, Фред подивився на мене: відчинялися й зачинялися двері, що ведуть усередину каруселі, увімкнули світло, і раптом там заграв оркестріон. Стало зовсім видно, бо хтось не видний звідси почав піднімати краї брезенту, а в карусельній будці відчинилось віконце; блідий чоловік з видовженим обличчям подивився на нас і сказав:
— Чи не бажають панове прокататися? Перше коло, звичайно, безкоштовно.— Він скинув з голови шапку, і на лоба йому впали пасма білявого чуба; почухавши потилицю, він знову надів шапку і спокійно оглянув мене. Хоча він усміхався, обличчя в нього було сумне. Потім він подивився на Фреда і сказав: Ні, вашій дружині, мабуть, не варто.
— Ви так думаєте? — сказав Фред.
— Так, їй не варто.— Він спробував усміхнутись мені, та йому це не вдалося, і він знизав плечима.
Фред подивився на мене. Чоловік зачинив віконце й рушив до нас; обійшовши оркестріон, зупинився перед нами; він був високий, рукава куртки були йому закороткі, його худі мускулисті руки здавались зовсім білими. Подивившись на мене дуже пильно, він сказав:
— Так, я впевнений, що вашій дружині не варто. Та коли ви хочете ще трохи відпочити, я можу зачекати.
— О ні,— сказала я,— нам треба йти.
Увесь брезент було вже згорнуто, і кілька дітлахів полізли на дерев'яних коней та на лебедів. Ми встали й зійшли вниз. Чоловік зняв шапку, ще раз помахав нам рукою і загукав: