Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Знаю,— сказала вона.

— Я знав одного лейтенанта, який читав по телефону своїй дівчині вірші Рільке. Я мало не вмер, хоч це вже було щось незвичне. Дехто з офіцерів навіть співав, вони розучували пісні по телефону, але більшість із них посилали телефоном смерть — вона повзла по дротах, своїми тонкими голосами вони вганяли її в трубку й у вухо якогось іншого офіцера, котрий дбав про те, щоб померло достатнє число людей. Якщо гинуло мало людей, вищі офіцери здебільшого вважали, що операцію проведено погано. Недаремно велич битви вимірюється кількістю вбитих. Ось мертві не були нудні, кохана, і кладовища теж.

Я ліг біля неї, натягнув на себе ковдру. Внизу музиканти настроювали свої інструменти, з бару долинув спів; голос у співака був глухий, але гарний, і його спів перебивав хрипкий і дикий жіночий крик: слів ми не могли розчути, але цей дисгармонійний дует зачаровував ритмом. На вокзалі зупинялися поїзди, і голос диктора тихим дружнім мурмотанням долинав до нас крізь сутінки, які що далі, то густішали й густішали.

— Ти вже не хочеш танцювати?

— Ой, не хочу,— сказала вона,— так добре іноді полежати спокійно. А ти подзвонив би пані Редер та спитав, чи все гаразд. І мені хочеться щось попоїсти, Фреде. Але спочатку розкажи мені ще що-небудь. Може, поясниш, чому зі мною одружився?

— Заради сніданку,— сказав я,— я шукав когось, з ким міг би все життя разом снідати, і вибір мій,— здається, так про це говорять,— упав на тебе. Ти була чудовою партнеркою для сніданку. І мені ніколи не було нудно з тобою. Сподіваюся, що тобі зі мною теж.

— Ні,— сказала вона,— з тобою мені ніколи не було нудно.

— Але тепер, залишившись сама, ти плачеш ночами. Чи не краще було б, якби я вернувся навіть такий?

Вона подивилася на мене й промовчала. Я поцілував її руки, її шию, але вона відвернулася й мовчки дивилась на шпалери. Спів у барі припинився, але заграв оркестр, і ми почули, що внизу танцюють. Я закурив сигарету. Кете все ще дивилася на стіну й мовчала.

— Ти повинна зрозуміти,— сказав я тихо,— я ж не можу покинути тебе саму, якщо ти й справді вагітна. Та не знаю, чи вистачить у мене сили стати таким лагідним, як належить бути. Але я тебе кохаю, сподіваюсь, ти в цьому не сумніваєшся?

— В цьому я не сумніваюся,— сказала вона, не обернувшись,— справді не сумніваюсь.

Я хотів обняти її, взяти за плечі й повернути до себе, але раптом зрозумів, що цього не слід робити.

— Якщо з тобою знову станеться таке, як сьогодні,— сказав я,— ти не повинна бути сама.

— Мені страшно уявити, скільки прокльонів посиплеться на мою голову, коли в будинку довідаються, що я вагітна. Ти не уявляєш, як це жахливо — бути вагітною. Коли я ходила вагітна маленьким, Фреде, пам'ятаєш...

— Пам'ятаю,— сказав я,— це було жахливо: надворі літо, а я не мав ні пфеніга, щоб купити тобі бодай зельтерської води.

— Я збайдужіла до всього,— сказала вона,— мені страшенно подобалося бути справжньою нечупарою. Я плювати хотіла на всіх.

— Якось ти так і зробила.

— Авжеж,— сказала вона,— я плюнула пані Франке під ноги, коли вона спитала мене, на якому я місяці. Це так дратує, коли тебе питають, на якому ти місяці.

— Через те ми не одержали квартири.

— Ні, ми не одержали квартири тому, що ти п'єш.

— Ти справді так думаєш?

— Авжеж, Фреде. Вагітній багато що прощають. О, я була лихою замазурою, і мене неабияк тішило те, що я лиха замазура.

— Було б добре, якби ти повернулась до мене обличчям: я так рідко тебе бачу.

— Ет, дай мені спокій,— сказала вона, мені зручніше так лежати. І я все обдумую, що тобі відповісти.

— Не квапся,— сказав я.— Я принесу щось попоїсти й подзвоню. Хочеш чогось випити?

— Ага, принеси, будь ласка, пива, Фреде. І дай мені свою сигарету.

Вона простягла мені руку через плече, я дав їй сигарету й устав. Коли я вийшов, вона все ще лежала обличчям до стіни й курила.

У коридорі стояв гамір, і я почув, як унизу, в залі, повискували танцюристи. Я піймав себе на тому, що, спускаючись сходами, намагаюсь увійти в ритм танцю. Горіла тільки одна лампочка без абажура. Надворі було темно. За столиками в барі сиділо лише кілька чоловік, а за прилавком була вже якась інша жінка, на вигляд старша за господиню. Коли я підійшов ближче, вона зняла окуляри й поклала газету в калюжку пива. Увібравши в себе розлите пиво, газета побуріла. Жінка підморгнула мені.

— Чи не можете ви принести вечерю до нас у кімнату? — спитав я.— Ми в одинадцятій.

— У кімнату? — перепитала вона.

Я кивнув.

— Ми цього не робимо, сказала вона,— у нас не заведено подавати в кімнату. Це розбещеність їсти в кімнаті.

— Хіба? — сказав я.— Досі я цього не знав. Але моя дружина хвора.

— Хвора? — здивувалася вона.— Цього ще тільки нам не вистачало! Сподіваюсь, нічого страшного? Не заразне?