Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
- Автор: Бёлль Генрих
- Год: 1989
- Язык: украинский
- ISBN: 5-308-00467-6
- Переводчик: Галина Сварник
- Жанр: Классическая проза
Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:
— На все добре вам, на все добре!
— Дякую,— гукнула я у відповідь. Фред не промовив ні слова.
Ми повільно пішли через майдан, де було повно людей, і вже не оглядалися. Міцно притиснувши до себе мою руку, Фред довів мене до Момзенштрасе, ми повільно пройшли через зруйновані квартали, поминули собор і попрямували до готелю. На вулицях, прилеглих до вокзалу, було ще тихо, і сонце світило так само ясно; в його промінні було видно куряву, що здіймалася над порослими бур'яном руїнами.
Зовсім несподівано мене ніби підхопив ритм каруселі, і я відчула, що непритомнію.
— Фреде, прошепотіла я,— мені треба лягти або сісти.
Я побачила, що Фред злякався. Він обхопив мене рукою й повів до якогось закутка серед руїн: навколо нас були обгорілі стіни, високі стіни; і на одній з них було написано; «Рентгенівський кабінет ліворуч». Фред провів мене через дірку, де колись були двері, й посадовив на уламок стіни, і я байдуже дивилась, як він скидає з себе пальто. Потім він силоміць поклав мене, підмостивши мені під голову згорнуте пальто. Стіна, на якій я лежала, була гладенька й прохолодна; я намацала руками її край, доторкнулася до кам'яних плиток і прошепотіла:
— Мені не слід було кататися на каруселі, але я так люблю. Мені дуже подобається кататися на каруселі.
— Може, принести тобі що-небудь? — тихо спитав Фред.— Може, кави, ми ж недалеко від вокзалу.
Ні,— сказала я,— тільки побудь зі мною. Зараз я напевне зможу піти до готелю. Тільки не йди від мене, Фреде.
— Добре,— сказав він, поклавши руку мені на лоба.
Я подивилась на зеленувату стіну й розгляділа на ній червону пляму від розбитої в тому місці теракотової статуетки та вислів, якого вже не змогла розібрати, бо в цей час мене закрутило, спершу повільно, потім швидше, причому мої ноги являли собою центр кола, що його описувало моє тіло. Це було як у цирку коли дужий атлет схопить за ноги струнку красуню й крутить її навколо себе.
Спочатку я ще розпізнавала зеленувату стіну з червоною плямою від розбитої статуетки та біле світло, що просочувалося з віконного прорізу навпроти, яке потім почало чергуватися з зеленим, але невдовзі межі стерлися, барви змішались, і перед моїми очима тепер кружляв один яскравий колір — зелено-білий чи, може, я сама кружляла перед ним — цього я вже не могла збагнути. А тоді завдяки шаленій швидкості всі барви злилися в одну і я почала крутитися паралельно з землею в майже безбарвному сяйві. І тільки після того, як рух сповільнився, я побачила, що лежу на тому самому місці, і лише голова, моя голова ще наче крутилась; іноді здавалося, що вона лежить осторонь від тулуба, окремо від нього, а іноді, що вона десь у ногах, і тільки на мить опинялася там де й мала бути, тобто вгорі, на шиї.
Мені здалося, що моя голова крутиться навколо тіла, але ж і цього не могло бути, і я помацала руками підборіддя, відчула його тверду опуклість; та навіть у ті хвилини, коли здавалося, що моя голова лежить у ногах, я відчувала своє підборіддя. Може, крутились лише очі, цього я не знаю — реальною була тільки нудота; так наче їдка кислота підступила мені до горла, то піднімаючись, ніби ртуть у барометрі, то знову падаючи, щоб потім повільно підніматися. Я заплющувала очі, але й це не допомагало: із заплющеними очима я відчувала, що крутиться не тільки голова, в божевільне крутіння включалися груди й ноги, причому кожна частина тіла описувала своє коло, і виходив якийсь дикий балет, від чого мене ще дужче нудило.
А коли очі були розплющені, я бачила, що стіна переді мною залишається такою самою: шматок пофарбованої зеленуватою фарбою стіни з бордюром шоколадного кольору вгорі, а на світло-зеленому тлі вислів, написаний темно-брунатними літерами,— вислів, якого я не могла розібрати. Літери то стискувалися до мікроскопічного шрифту на таблицях окулістів, то розпухали, стаючи огидними темно-брунатними ковбасами, які збільшувались так швидко, що їх уже не можна було охопити поглядом, щоб осягнути зміст і форму потім літери лускалися, розпливались по стіні брунатною плямою, і їх неможливо було прочитати, а в наступну мить знову зменшувалися ставали дрібні, як мушині цятки — але залишались.
Нудота була тим двигуном, який крутив мене, вона була центром цієї каруселі, і я злякалася, зрозумівши раптом, що все ще лежу зовсім нерухомо на тому самому місці, не зрушившись і на сантиметр. Я зрозуміла це, коли нудота на мить попустила: все заспокоїлося, все знову поставало на свої місця — я побачила свої груди, забруднену коричневу шкіру туфлів, і очі мої вп'ялися в напис на стіні, який я нарешті змогла прочитати: «Тобі допоможе лікар, якщо лікареві допоможе БОГ».
Я заплющила очі, а слово «бог» зосталося зі мною: спочатку це був напис, три великі темно-брунатні літери, що стояли перед моїми опущеними повіками, потім літери зникли, і залишилося саме тільки слово; воно, здавалося, входило в мене, падало дедалі глибше і, не досягнувши дна, раптом зринуло вгору й постало переді мною — не написом а самим словом БОГ.
Бог, здавалося, було єдине, що зосталось мені після того як нудота затопила моє серце, заповнила мої жили, пульсувала в мені, як пульсує кров. Я відчула, що обливаюся холодним потом, і мене охопив смертельний страх... Якусь мить я думала про Фреда, про дітей, бачила обличчя моєї матері, бачила малят — такими, якими, буває, бачу їх у дзеркалі, але все це змила хвиля нудоти; мені стало байдуже до всіх їх, і зі мною не лишилося нічого, крім слова «бог».
Я заплакала й нічого вже не бачила, ні про що не думала — тільки про це єдине слово; воно злилося з гарячими сльозами, що швидко збігали з моїх очей на обличчя. Не відчувши сліз на підборідді й на шиї, я зрозуміла, що лежу тепер на боці; і знову мене закрутило, ще швидше, ніж перед тим, потім я відчула, що лежу зовсім спокійно; я схилилася над уламком стіни й почала блювати у вкритий курявою зелений бур'ян...
Фред підтримував мене за голову, як робив це часто.
— Тобі полегшало? — спитав він тихо.
— Полегшало,— відповіла я. Він обережно витер мені губи своєю хусточкою.— Але я така стомлена.
— Ти зможеш тепер поспати,— сказав Фред.— До готелю лише кілька кроків.
— Так, поспати,— сказала я.
XI
Жовтуватий колір її обличчя трохи потемнів, і шкіра набула брунатного відтінку; білки очей теж помітно пожовтіли. Я налив їй зельтерської води, вона випила цілу склянку, взяла мою руку й поклала її собі на лоба.
— Може, покликати лікаря? — спитав я.
— Ні, сказала вона,— тепер мені добре. Це дитина. Вона обурена прокляттями, які ми їй посилали, та бідністю, яка на неї чекає.
— Не хоче,— промовив я тихо,— стати майбутнім клієнтом дрогіста й улюбленим братом у єпархії. Та я його любитиму.
— Може,— сказала вона,— він стане єпископом, а не просто улюбленим братом, а може, дослідником Дайте.
— Ой, Кете, не жартуй.
— Я не жартую. Хіба ти знаєш, що вийде з твоїх дітей? Може, в них буде жорстоке серце, і вони побудують пагоди для своїх собак і не терпітимуть дитячого запаху. Може, та жінка, яка не терпить дитячого запаху, була п'ятнадцята в сім'ї, що жила в кімнаті, меншій, ніж та, де тепер живе її собака. Може, вона...
Кете раптом замовкла — знадвору почувся сильний шум: гриміло й гуркотіло, як від вибухів. Я підбіг до вікна й розчинив його. Здавалося, злились усі шуми війни: гудіння літаків, гавкіт артилерійських вибухів; небо, що було вже темно-сіре, вкрилося тепер сніжно-білими парашутиками, на яких повільно спускалися великі, розгорнуті червоні прапори, і на них можна було прочитати: «Гума Грісс убереже тебе від наслідків!» Пролетівши повз бані собору, прапори повільно опускалися на дах вокзалу, на вулиці, і подекуди вже залунали радісні вигуки дітей, що спіймали або прапор, або парашутик.
— Що сталося? — спитала Кете, лежачи на ліжку.
— Та нічого,— сказав я,— звичайнісінький рекламний жарт.
Та ось у небі з'явилася ціла ескадрилья літаків; убивчо елегантні, вони проносилися над самісінькими будинками, помахуючи своїми сірими крилами, і гуркіт їхніх моторів, здавалося, цілив у наші серця і таки влучив у них. Я побачив, що Кете почала тремтіти, підбіг до ліжка й узяв її за руку.