Бесплатная библиотека
Читайте книгу на сайте или телефоне
READ-E-BOOK » Классическая проза » Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту
Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту - Читать Любимую Русскую Полную Книгу 👉 Read-E-Book.com

Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Электронная книга - «Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту». Краткое содержание книги:

До першого тому вибраних творів видатного письменника ФРН Генріха Белля (1917— 1985) ввійшли широковідомі романи «Де ти був, Адаме?», «І не промовив жодного слова...», «Більярд о пів на десяту», повість «Поїзд точно за розкладом» і кращі зразки малої прози.
1 ... 93 94 95 96 97 98 99 100 101 ... 227
Перейти на страницу:

— Наші діти,— спитав він тихо,— скидаються на ісусиків з картин «Святе сімейство»?

Я подивилася на нього.

— Ні,— сказала я,— та коли вони отак ідуть, я помічаю в них щось безнадійно й безглуздо покірливе, і від обурення та страху на очі мені навертаються сльози.

— Боже мій,— сказав він,— але ж це дурниця; мені здається, ти просто заздриш їм, бо вони ще діти.

— Ні, ні, Фреде,— заперечила я,— я боюся, бо не можу їх уберегти: ні від безсердечності людей, ні від безсердечності пані Франке, яка хоч і вкушає щоранку тіло господнє, але щоразу, коли котресь із дітей користується туалетом, вибігає з свого кабінету, щоб перевірити, чи там чисто, і коли на її шпалери впала бодай крапля води, вона починає лаятись. Я боюся цих крапель, і мене кидає в піт, коли я чую, як діти спускають воду в туалеті. І все-таки я не можу сказати тобі достеменно — може, ти це знаєш? — чому мені так сумно.

— Тобі сумно від того, що ми бідні. Це зовсім просто. Я не можу тебе втішити: у нас немає виходу. Не можу й пообіцяти тобі, що колись ми матимемо більше грошей чи щось подібне. Якби ти знала, як добре жити в чистому домі і взагалі не турбуватися про гроші, ти здивувалася б, так-так, здивувалася б.

— Я добре пам'ятаю, сказала я,— що й у нас завжди було чисто, і за квартиру ми завжди платили вчасно, а щодо грошей, то і ми, Фреде, ти ж знаєш...

— Знаю,— сказав він швидко,— але минуле мене мало хвилює. Моя пам'ять складається з самих дірок, великих дірок, що з'єднані ніжним, дуже ніжним, тонесеньким плетивом. Та я, звичайно, не забув, що й у нас була колись квартира, ба навіть ванна, і гроші, щоб за все це платити. Ким я тоді був?

— Фреде,— здивувалась я,— ти навіть не пам'ятаєш, ким ти тоді був?

— Справді,— сказав він,— не можу пригадати...

Він обняв мене однією рукою.

— Ти працював на шпалерній фабриці.

— Ну, звичайно ж,— сказав він,— мій одяг пахнув клеєм, і я приносив Клеменсові браковані каталоги, які він шматував у своєму ліжечку. Тепер я пригадав, але, напевне, тривало це недовго.

— Два роки,— сказала я,— поки не почалася війна.

— Ну, звичайно,— промовив він,— потім почалася війна. Мабуть, для тебе було б краще, якби ти вийшла заміж за діловитого чоловіка, якогось справді старанного хлопця, котрий прагнув би стати освіченим.

— Замовкни,— сказала я.

— Вечорами ви б разом читали гарні книжки, ти ж любиш читати; діти спали б у стильних ліжечках, на поличці — погруддя цариці Нефертіті та зображення Ізенгеймського вівтаря[9] з дерева, а над подружнім ліжком — репродукція «Соняшників» Ван Гога, певна річ, першокласний друк, і поруч мадонна з Бойронської церкви та флейта в червоному, зробленому навмисно грубо, але з тонким смаком футлярі. Еге ж? Та все це лайно — воно завжди наганяло на мене нудоту; всі ці обставлені зі смаком квартири наганяють на мене нудоту, сам не знаю чому. А що ти, власне, хочеш? — спитав він раптом.

Я подивилась на нього, і мені здалося, що вперше, відколи я його знаю, він розсердився.

— Сама не знаю, чого хочу,— сказала я, кинула сигарету на дерев'яну підлогу, біля самої карети, й розтоптала.— Сама не знаю, чого хочу, але я не обмовилася й словом ні про царицю Нефертіті, ні про Ізенгеймський вівтар, хоч нічого проти них не маю; ніколи я не згадувала і про діловитих чоловіків, бо ненавиджу діловитих чоловіків, не можу уявити собі нічого нудотнішого, ніж діловиті чоловіки, від них аж тхне діловитістю. Але мені хотілося б зрештою знати, що ти взагалі сприймаєш серйозно. До всього того, що інші чоловіки сприймають серйозно, ти ставишся несерйозно, зате є деякі речі, до яких ти ставишся серйозніше, ніж усі інші. У тебе немає професії — ти торгував медикаментами, був фотографом, потім працював у бібліотеці — там на тебе жаль було дивитися, бо ти не вмієш навіть як слід тримати в руках книжку,— потім працював на шпалерній фабриці, був експедитором, правда ж? Ну, а на телефоніста ти вивчився на війні.

— Не треба про війну,— сказав він,— це нудно.

— Добре,— сказала я,— все твоє життя, все наше життя, відколи ми разом, проходило в сосисочних, гуляшних, у паскудних пивницях, третьорядних готелях, на ярмарках та в цій брудній халупі, в якій ми живемо ось уже вісім років.

— І в церквах,— сказав він.

— Добре, і в церквах,— згодилась я.

— Не забудь ще кладовищ.

— Кладовищ я не забуду, але ніколи, навіть коли ми подорожували, ти не цікавився культурою.

— Культурою,— сказав він.— А ти можеш сказати мені, що це таке? Ні, культура мене не цікавить. Мене цікавлять бог, кладовища, ти, сосисочні, ярмарки та третьорядні готелі.

— Не забудь горілки,— нагадала я.

— Ні, горілки я не забуду, а до цього ще додам кіно, щоб, так би мовити, зробити тобі приємність, ну й музичні автомати.

— І дітей,— сказала я.

— Еге ж, дітей. Я їх дуже люблю, може, навіть більше, ніж ти думаєш; справді, я їх дуже люблю. Але мені майже сорок чотири роки, і я не можу висловити тобі, як я стомився, ти тільки подумай...— сказав він і раптом, подивившись на мене, спитав: — Тобі не холодно? Може, підемо?

— Ні, ні,— заперечила я,— говори, будь ласка, говори.

— Ах, облиш,— сказав він,— краще припинімо цю розмову. Навіщо все це? Не треба сваритися, ти ж мене знаєш, не можеш не знати, і розумієш, що я невдаха, а в моєму віці люди вже не змінюються. Ніхто ніколи не змінюється. Єдине, що мене виправдує, це те, що я тебе кохаю.

— Так,— сказала я,— в цьому немає нічого надзвичайного.

— Може, вже підемо? — спитав він.

— Ні,— сказала я,— побудьмо тут ще трохи. Тобі холодно?

— Ні,— відповів він,— але я хочу піти з тобою до готелю.

— Зараз,— сказала я,— ти ще повинен мені дещо розповісти. Чи ти не хочеш?

— Чого ж, питай,— промовив він.

Я поклала голову йому на груди, помовчала, і ми обоє прислухалися до звуків оркестріонів, вереску тих, що каталися на каруселі, та хрипких уривчастих вигуків закликальників з балаганів.

— Фреде,— сказала я,— як ти, власне, харчуєшся? Ану, відкрий рота.— Я повернула голову, і він відкрив рот; я побачила його червоні запалені ясна, доторкнулась до його зубів і відчула, що вони хитаються.— Пародонтоз,— визначила я,— не пізніш як через рік у тебе буде вставна щелепа.

— Ти так думаєш? — спитав він злякано і, погладивши мене по волоссю, додав: — Ми забули про дітей.

Ми знову помовчали, прислухаючись до гамору, що долинав знадвору, і я сказала:

— Облиш їх, я за них не хвилююся, хоч тільки що хвилювалась. Хай собі спокійно гуляють з цими молодими людьми. З дітьми нічого не станеться. Фреде,— сказала я тихіше й зручніше поклала голову йому на груди,— де ти, власне, живеш?

— У Блоків,— відповів він,— на Ешерштрасе.

— Блоків не знаю,— сказала я.

— Ти не знаєш Блоків? — здивувався він.— Вони жили в батьковому будинку, мали внизу паперовий магазин.

— А, ті,— сказала я.— У нього ще були такі смішні біляві кучері, і він не курив. Ти живеш у них?

— Ось уже місяць. Ми зустрілися в пивниці, і, коли я напився, він узяв мене до себе. Відтоді й живу в них.

— Місця в них вистачає?

Він мовчав. Поруч нас саме відкрився балаган, хтось кілька разів підряд сильно вдарив у трикутник, і хрипкий голос прокричав через розтруб мегафона:

— Увага, увага, тільки для чоловіків!

— Фреде,— сказала я,— ти не чуєш мене?

— Я все чую. У Блоків місця вистачає. Вони мають тринадцять кімнат.

— Тринадцять кімнат?

— Еге ж,— сказав він,— старий Блок — сторож у цьому будинку, який ось уже три місяці стоїть порожній; будинок належить якомусь англійцеві, здається, його прізвище Стріппер, він генерал чи гангстер, чи те й те, а може, й ще щось — достеменно не знаю. Уже три місяці як він поїхав, і Блоки стережуть будинок. Вони повинні доглядати газон, щоб він і взимку мав гарний вигляд; щодня старий Блок обходить їхній величезний сад з якимсь котком для доріжок або машинкою для підстригання газонів, і через кожні три дні до них завозять цілу гору штучних добрив; скажу тобі, цей будинок — просто розкіш: багато ванних кімнат, їх, здається, чотири, й інколи мені дозволяють купатися. Є й бібліотека, і в ній стоять книжки, сила-силенна книжок; і хоч я нічого не тямлю в культурі, а в книжках я щось тямлю, це гарні книжки, чудові книжки, і їх дуже багато; є ще дамський салон, чи як це називається, потім кімната для курців, їдальня, кімната для собаки, нагорі дві спальні, одна для гангстера, чи хто він такий, друга — для його жінки, три кімнати для гостей. Звісно, є в них і кухня, одна, дві, і...

вернуться

9

Ідеться про знаменитий твір німецького художника доби Відродження Матіаса Нітхардта.

1 ... 93 94 95 96 97 98 99 100 101 ... 227
Перейти на страницу:
0
Сюжет
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Атмосфера
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Главный герой
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
0
Общее впечатление
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
  • 6
  • 7
  • 8
  • 9
  • 10
Итоговая оценка: 0.0 из 10 (голосов: 0 / История оценок)