Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

Я подивилась на нього, і мені здалося, що вперше, відколи я його знаю, він розсердився.

— Сама не знаю, чого хочу,— сказала я, кинула сигарету на дерев'яну підлогу, біля самої карети, й розтоптала.— Сама не знаю, чого хочу, але я не обмовилася й словом ні про царицю Нефертіті, ні про Ізенгеймський вівтар, хоч нічого проти них не маю; ніколи я не згадувала і про діловитих чоловіків, бо ненавиджу діловитих чоловіків, не можу уявити собі нічого нудотнішого, ніж діловиті чоловіки, від них аж тхне діловитістю. Але мені хотілося б зрештою знати, що ти взагалі сприймаєш серйозно. До всього того, що інші чоловіки сприймають серйозно, ти ставишся несерйозно, зате є деякі речі, до яких ти ставишся серйозніше, ніж усі інші. У тебе немає професії — ти торгував медикаментами, був фотографом, потім працював у бібліотеці — там на тебе жаль було дивитися, бо ти не вмієш навіть як слід тримати в руках книжку,— потім працював на шпалерній фабриці, був експедитором, правда ж? Ну, а на телефоніста ти вивчився на війні.

— Не треба про війну,— сказав він,— це нудно.

— Добре,— сказала я,— все твоє життя, все наше життя, відколи ми разом, проходило в сосисочних, гуляшних, у паскудних пивницях, третьорядних готелях, на ярмарках та в цій брудній халупі, в якій ми живемо ось уже вісім років.

— І в церквах,— сказав він.

— Добре, і в церквах,— згодилась я.

— Не забудь ще кладовищ.

— Кладовищ я не забуду, але ніколи, навіть коли ми подорожували, ти не цікавився культурою.

— Культурою,— сказав він.— А ти можеш сказати мені, що це таке? Ні, культура мене не цікавить. Мене цікавлять бог, кладовища, ти, сосисочні, ярмарки та третьорядні готелі.

— Не забудь горілки,— нагадала я.

— Ні, горілки я не забуду, а до цього ще додам кіно, щоб, так би мовити, зробити тобі приємність, ну й музичні автомати.

— І дітей,— сказала я.

— Еге ж, дітей. Я їх дуже люблю, може, навіть більше, ніж ти думаєш; справді, я їх дуже люблю. Але мені майже сорок чотири роки, і я не можу висловити тобі, як я стомився, ти тільки подумай...— сказав він і раптом, подивившись на мене, спитав: — Тобі не холодно? Може, підемо?

— Ні, ні,— заперечила я,— говори, будь ласка, говори.

— Ах, облиш,— сказав він,— краще припинімо цю розмову. Навіщо все це? Не треба сваритися, ти ж мене знаєш, не можеш не знати, і розумієш, що я невдаха, а в моєму віці люди вже не змінюються. Ніхто ніколи не змінюється. Єдине, що мене виправдує, це те, що я тебе кохаю.

— Так,— сказала я,— в цьому немає нічого надзвичайного.

— Може, вже підемо? — спитав він.

— Ні,— сказала я,— побудьмо тут ще трохи. Тобі холодно?

— Ні,— відповів він,— але я хочу піти з тобою до готелю.

— Зараз,— сказала я,— ти ще повинен мені дещо розповісти. Чи ти не хочеш?

— Чого ж, питай,— промовив він.

Я поклала голову йому на груди, помовчала, і ми обоє прислухалися до звуків оркестріонів, вереску тих, що каталися на каруселі, та хрипких уривчастих вигуків закликальників з балаганів.

— Фреде,— сказала я,— як ти, власне, харчуєшся? Ану, відкрий рота.— Я повернула голову, і він відкрив рот; я побачила його червоні запалені ясна, доторкнулась до його зубів і відчула, що вони хитаються.— Пародонтоз,— визначила я,— не пізніш як через рік у тебе буде вставна щелепа.

— Ти так думаєш? — спитав він злякано і, погладивши мене по волоссю, додав: — Ми забули про дітей.

Ми знову помовчали, прислухаючись до гамору, що долинав знадвору, і я сказала:

— Облиш їх, я за них не хвилююся, хоч тільки що хвилювалась. Хай собі спокійно гуляють з цими молодими людьми. З дітьми нічого не станеться. Фреде,— сказала я тихіше й зручніше поклала голову йому на груди,— де ти, власне, живеш?

— У Блоків,— відповів він,— на Ешерштрасе.

— Блоків не знаю,— сказала я.

— Ти не знаєш Блоків? — здивувався він.— Вони жили в батьковому будинку, мали внизу паперовий магазин.

— А, ті,— сказала я.— У нього ще були такі смішні біляві кучері, і він не курив. Ти живеш у них?

— Ось уже місяць. Ми зустрілися в пивниці, і, коли я напився, він узяв мене до себе. Відтоді й живу в них.

— Місця в них вистачає?

Він мовчав. Поруч нас саме відкрився балаган, хтось кілька разів підряд сильно вдарив у трикутник, і хрипкий голос прокричав через розтруб мегафона:

— Увага, увага, тільки для чоловіків!

— Фреде,— сказала я,— ти не чуєш мене?

— Я все чую. У Блоків місця вистачає. Вони мають тринадцять кімнат.

— Тринадцять кімнат?

— Еге ж,— сказав він,— старий Блок — сторож у цьому будинку, який ось уже три місяці стоїть порожній; будинок належить якомусь англійцеві, здається, його прізвище Стріппер, він генерал чи гангстер, чи те й те, а може, й ще щось — достеменно не знаю. Уже три місяці як він поїхав, і Блоки стережуть будинок. Вони повинні доглядати газон, щоб він і взимку мав гарний вигляд; щодня старий Блок обходить їхній величезний сад з якимсь котком для доріжок або машинкою для підстригання газонів, і через кожні три дні до них завозять цілу гору штучних добрив; скажу тобі, цей будинок — просто розкіш: багато ванних кімнат, їх, здається, чотири, й інколи мені дозволяють купатися. Є й бібліотека, і в ній стоять книжки, сила-силенна книжок; і хоч я нічого не тямлю в культурі, а в книжках я щось тямлю, це гарні книжки, чудові книжки, і їх дуже багато; є ще дамський салон, чи як це називається, потім кімната для курців, їдальня, кімната для собаки, нагорі дві спальні, одна для гангстера, чи хто він такий, друга — для його жінки, три кімнати для гостей. Звісно, є в них і кухня, одна, дві, і...