Поїзд точно за розкладом. Де ти був, Адаме. І не промовив жодного слова. Більярд о пів на десяту

— Фреде,— спитала я,— в місті гуляння?

— Так,— відповів він, здається, на честь дрогістів. Хочеш поглянути? Підемо?

— О так,— сказала я. Ми пішли швидше, перебралися через Веледаштрасе і, звернувши ще раз за ріг, несподівано опинилися серед галасливої юрби, відчули запахи гуляння. Мене схвилювали звуки катеринки, запах дуже наперченого гуляша, змішаний із солодкуватим жирним запахом смажених на смальці пиріжків, тонке повискування каруселі. Я відчула, що серце в мене забилося сильніше — так діяли всі ці запахи, весь цей перемішаний, переплутаний гомін, у якому вчувається якась таємнича мелодія.

— Фреде, попросила я, дай мені грошей.

Він витяг з кишені жменю грошей, відібрав папірці, склав їх докупи й засунув у свій пошарпаний записничок. Усі дрібні Фред висипав мені в руку — там блиснули й великі срібні монети, і він дивився усміхаючись, як я обережно перелічила гроші.

— Шість марок вісімдесят,— сказала я,— це забагато, Фреде.

— Візьми їх,— сказав він,— будь ласка.

Я подивилася на його худе, сіре й стомлене обличчя, подивилася на білу, як сніг, сигарету, яку він тримав у своїх блідих губах, і зрозуміла, що кохаю його. Я часто запитую себе, чому я кохаю Фреда; достеменно я цього не знаю, є багато причин, але одну я знаю: мені подобається ходити з ним на гуляння.

— Коли так, запрошую тебе пообідати зі мною,— сказала я.

— Як хочеш,— відповів він.

Я взяла його під руку й потягла до гуляшної, на передній стіні якої були намальовані танцюючі угорці — селянські хлопці в круглих капелюхах, узявшися в боки, стрибали навколо дівчат. Ми поклали лікті на прилавок, і жінка, яка сиділа на складаному стільці біля паруючого казана, встала і, усміхаючись, підійшла ближче.

Вона була товста, темнокоса, і на її гарних великих руках виблискувало десь з десять фальшивих браслетів. Засмаглу шию обвивала оксамитова стрічечка, а на цій чорній стрічечці теліпався медальйон.

— Два гуляші,— сказала я й посунула до неї дві марки.

Ми з Фредом усміхнулись одне одному, а жінка відійшла назад і зняла з казана кришку.

— Я вже їв гуляш,— сказав Фред.

— Ой, пробач,— сказала я.

— Дарма, я люблю гуляш.— Він поклав свою долоню на мою руку.

Жінка запускала ополоника глибоко в казан, і від пари, що йшла з казана, запітніло дзеркало на задній стіні гуляшної. Вона дала нам по булочці, потім витерла ганчіркою дзеркало і, звертаючись до мене, сказала:

— Це щоб ви бачили, яка ви гарна.

Подивившись у плоске дзеркало, я побачила, що й справді гарна; вдалині за своїм обличчям я розгляділа розпливчасті обриси тиру, за тиром — карусель. Коли мій погляд наткнувся в дзеркалі на Фреда, я злякалася: він не може їсти гарячого — болять ясна; а тому тримає їжу в роті доти, аж поки вона остигне; вираз легкої досади й нетерпіння надає його обличчю чогось немічного, старечого, і це щоразу дедалі більше лякає мене. Але дзеркало знову запітніло; жінка повільно поводила ополоником у казані, і мені здалося, що тим, хто стояв поруч з нами, вона накладає менше, ніж нам.

Ми відсунули порожні тарілки, подякували й пішли. Я знов узяла Фреда під руку, і ми повільно пішли вулицями серед яток. Я кидала порожні бляшанки в тупо усміхнених ляльок і була щаслива, коли влучала їм у голову й вони падали назад, ударяючись об стінку з бурої тканини, а потім знову вставали завдяки схованому в них механізмові. Я охоче дала себе спокусити протяглому голосові рознощика, купила в нього лотерейний білет і, дивлячись, як крутиться колесо щастя, раз у раз кидала оком на великого жовтого ведмедика, якого сподівалася виграти; я змалку сподіваюсь виграти такого ведмедика. Але стрілка на колесі щастя, яка, клацаючи, повільно пробиралася крізь ряди цвяшків, зупинилась, не дійшовши до мого номера, і я не виграла ведмедика й взагалі нічого не виграла.

Я кинулася на вузьке сидіння каруселі, тицьнула двадцять пфенігів у чиюсь брудну руку і, піднімаючись усе вище й вище, закружляла навколо оркестріона, який був схований у дерев'яному череві каруселі й кидав мені в обличчя дикі мелодії. Повз мене над руїнами пролетіла вежа собору, вдали ні я побачила бляклу густу зелень бур'яну й калюжки дощової води на покрівлях наметів; затягнута в шалений вир каруселі, яка кружляла мене за мої двадцять пфенігів, я здіймалась до самого сонця, і коли його сяйво доторкалося до мене, я відчувала наче удар. Я чула скрегіт ланцюгів, жіночий вереск, бачила вихори куряви над майданом і мчала далі крізь жирні й солодкуваті запахи, а коли я, похитуючись, зійшла дерев'яними східцями вниз, то впала у Фредові обійми і тільки й сказала: «Ой Фреде!» Потім нам удалося потанцювати за десять пфенігів на дерев'яному майданчику. Опинившись серед підлітків, які щосили похитували стегнами, ми з Фредом пригорнулись одне до одного, і поки ми кружляли в ритмі танцю, очі мої щоразу спинялися на гладкому і хтивому обличчі сурмача, заяложений комір якого тільки наполовину був закритий його інструментом; і щоразу сурмач підводив голову, підморгував мені й видобував із сурми різкий звук, призначений, здавалося, для мене.

Я дивилась, як Фред грає в рулетку, ставлячи по десять пфенігів, а коли круп'є крутив диск і кулька починала танцювати, я відчувала німе хвилювання чоловіків, що обступили стіл. Швидкість, з якою гравці робили ставки і з якою Фред кидав свою монету в потрібне місце, була, очевидно, результатом довгого тренування, узгодження дій, про що я й гадки не мала. Коли кулька крутилася, круп'є підводив голову, і погляд його холодних очей зневажливо ковзав над ярмарковим майданом. А коли дзижчання кульки затихало, його невеличка гарненька голівка опускалася: він збирав ставки, клав їх у кишеню, кидав монети тим, хто вигравав, порпався в грошах у себе в кишені, пропонував робити нові ставки, спостерігав за пальцями людей, що стояли навколо столу, зневажливо штовхав диск, знову підводив голову, міцно стуляв губи і знудьговано оглядався довкола.