Хроніки Амбера : у 2 томах. — Т. 1 : П’ятикнижжя Корвіна

Навіть якщо темні сили не отримають більше підкріплень, фінал баталії ще все одно не зрозумілий. Нападники виявилися грізною силою, і було їх багато. Чи мав щось у запасі Ерік, я не знав. Вагався, роздумуючи, втручатися тепер чи таки зачекати? Якщо Ерік програє, мені доведеться відбивати навалу самому, а військо Амбера до тієї пори буде серйозно знесилене.

Коли ж почну діяти зараз, наші автоматичні рушниці швидко зметуть і крилатих драконів, і їхніх пекельних наїзників. У цьому я навіть не сумнівався. Проте, щоб це сталось, у долині мав бути котрийсь із братів. І тоді, користуючись картами, як воротами, ми перекинули б моїх орлів у гущу подій. І хто б там не перемагав, несподівана поява людей з рушницями стане для всіх громом з ясного неба.

Я перевів свою увагу на сутичку, що відбувалася ближче до мене. Ні, там наші справи точно кепські. Нашвидку прикинув наслідки свого втручання. Як не крути, а в такій ситуації Ерік не зможе обернути проти мене всі свої сили. Після того, що мені довелося через нього пережити, я ще діставатиму для нього каштани з вогню! Авжеж, він буде вельми вдячний за підтримку боєм, проте не думаю, що загалом моє втручання пробудить у ньому добрі почуття. Та що не думаю — впевнений у цьому. По-перше, я знову в Амбері, по-друге, не сам, а з небезпечним для Еріка почтом, а по-третє, викликатиму надто прихильне ставлення до себе з боку його підданих. Чого ж, цікавий був би поворот! З'явилася б можливість спокійно та відносно мирним шляхом досягти омріяної мети; це краще, ніж перти напролом крізь оборонні порядки, а у фіналі ще й стати царевбивцею, як випливало з мого плану.

Так.

Я зрозумів, що всміхаюся. Що ж, на мене чекає героїчне майбутнє.

І все-таки не можна не відзначити, що мені притаманна певна шляхетність. Поставши перед Амбером з Еріком на троні й Амбером, який опинився в руках ворогів, я ні миті не вагався щодо того, якою має бути моя відповідь: атакувати! Справи не йшли так успішно, аби бути впевненим у кінцевому успіхові, й хоча мій внесок у загальну перемогу зміцнить моє становище, я навіть не думав тепер про отримання якихось вигод. Еріку, моя ненависть до тебе не була б такою сильною, якби я не любив Амбер більше, ніж тебе.

Так само по-пластунськи я відповз на вихідні позиції та поспішив схилом назад. Блискавки за спиною у мене відкидали мою тінь у всіх напрямках.

Діставшись краю свого табору, зупинився. На протилежному його кінці стояв Ґанелон і щось бурхливо пояснював самотньому вершникові. Кінь цього вершника видався мені знайомим.

Я подався до них. Вершник смикнув за повід, і кінь, петляючи межи бійцями, пішов у мій бік. Ґанелон, похитавши головою, ув'язався за вершником.

Тим вершником була Дара. Щойно вона під'їхала на відстань, з якої можна було докричатись, я вигукнув:

— Якого дідька ти забула тут?

Усміхаючись, Дара спішилась і стала переді мною.

— Хотіла проїхати до Амбера, — пояснила вона. — І таки проїхала!

— Як ти сюди дісталася?

— За дідом, по його сліду, — пояснила вона. — З'ясувалося, що через Тіні легше їхати за кимось, аніж самій.

— Бенедикт зараз тут?

Вона ствердно кивнула.

— Там, у долині. Керує військами. І Джуліан там.

Підійшов Ґанелон, став поруч нас.

— Дара сказала, що приїхала сюди слідом за нами, — прокричав він. — Вона кілька днів повторювала наш шлях.

— То правда? — запитав я.

Дара знову кивнула, не перестаючи всміхатися.

— Це було нескладно.

— Але навіщо тобі?

— Звичайно, щоб потрапити в Амбер! Хочу пройти Лабіринт! І ти збираєшся туди, хіба ні?

— Так. Але ніхто не знав, що дорогою нам трапиться війна!

— І що ти тепер зробиш?

— Переможу, звичайно!

— Гаразд! У такому випадку зачекаю.

Кілька хвилин я лаявся, виграючи час на роздуми, тоді запитав:

— А де ти була, коли повернувся Бенедикт?

Усмішку як вітром здуло.

— Не знаю... — протягнула Дара. — Коли ти поїхав, увесь день прокаталася на коні, додому не поверталася. Хотілося побути наодинці з думками. А коли ввечері приїхала додому, його там уже не було. Наступного дня теж вирушила кататися. Від'їхала далеченько, і коли настала ніч, вирішила зупинитися на нічліг. Я часто так роблю. Наступного дня, вже після обіду, коли поверталася додому, виїхала на вершину пагорба й побачила, як унизу, дорогою, скаче мій дідусь. Він їхав на схід. Я поспішала за ним. Дід їхав через Тіні, тепер я це вже добре знаю, і ти був абсолютно правий, кажучи, що через Тіні легше рухатися, коли йдеш по чиємусь сліду. Не знаю, скільки часу я була в дорозі. Час постійно змінювався. Дідусь приїхав сюди, і я впізнала це місце, пригадавши картинку на одній карті. У лісі, на півночі, дід зустрівся з Джуліаном, і разом вони вирушили сюди, де зараз баталія, — Дара махнула рукою в бік долини. — Кілька днів я просиділа в лісі, не знаючи, що робити. Боялася, що загублюся, коли спробую повернутися назад. А потім побачила твоїх людей, які підіймалися на гору. Попереду йшли ти й Ґанелон. Я знала, що Амбер десь там, і вирушила за вами. А не показувалася вам на очі, бо боялася, що відішлеш мене назад. Сподіваюся, зараз цього не зробиш?