Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

На якусь частку секунди — як зі мною буває завжди — я почувся розколотим між моїми двома супротивними ремеслами. Не знав: узяти в нього інтерв’ю для преси чи просто перейти на другий бік проспекту, аби висловити йому моє безмежне захоплення. Однак для обох намірів існувала одна і та сама велика перепона: тоді я говорив такою ж зачатковою англійською мовою, якою продовжував говорити завжди, і не був дуже впевнений в його іспанській мові тореадора. Тож не зробив ні цього, ані того, аби не зіпсувати ту мить, а склав долоні рупором, як Тарзан в джунглях, і закричав з одного боку вулиці на другий: «Мае-е-е-естро». Ернест Гемінґвей зрозумів, що серед натовпу студентів не могло бути іншого маестро, обернувся, піднявши руку, і трохи дитячим голосом крикнув мені іспанською мовою: «Адьйос, аміґо!» То був єдиний раз, коли я його бачив.

Був я тоді двадцятивосьмирічним журналістом, з одним опублікованим романом і літературною премією в Колумбії, але в Парижі все застопорилось — ні тпру ні ну. Моїми двома головними вчителями були два американські романісти, які, здавалось, мали небагато спільного. Я прочитав усе, що вони на той час опублікували, але не як книжки, що доповнюють одна одну, а цілком навпаки: як два різні і майже взаємовиключні способи витворювати літературу. Одним із них був Вільям Фолкнер, якого я ніколи не бачив на власні очі і якого можу уявити тільки як фермера із засуканими рукавами, який чухає руку, біля двох білих песиків — як на знаменитому фото, яке зробив йому Картьє-Брессон. Іншим був той ефемерний чоловік, який щойно сказав мені «бувай» з іншого боку вулиці, і залишив у мені враження, що в моєму житті щось сталося і сталося назавжди.

Не знаю, хто сказав, що ми, романісти, читаємо романи інших письменників тільки задля того, аби з’ясувати, як вони написані. Гадаю, це правда. Ми не вдовольняємося секретами, виставленими назовні сторінки, а вивертаємо її навиворіт, аби розгледіти шви. Певним чином, який неможливо пояснити, ми розбираємо книжку на основні частини і знову складаємо її, коли вже знаємо таємниці її власного годинникового механізму. Ця спроба в книжках Фолкнера є безнадійною, бо він, схоже, не мав організованої системи писання, а навпомацки ходив біблійним всесвітом, немов отара неприв’язаних кіз в крамниці скляних виробів. Коли вдається розібрати одну його сторінку, з’являється відчуття, що пружинок і шурупів забагато і що неможливо буде знову її повернути в її початковий стан. Натомість Гемінґвей з меншим натхненням, меншою пристрастю і меншим шаленством, але з ясною скрупульозністю лишав свої шурупи на виду із зовнішнього боку, як в залізничних вагонах. Можливо, тому Фолкнер — письменник, який мав великий стосунок до моєї душі, та саме Гемінґвей мав більший стосунок до мого ремесла.