Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)

Коли стільки часу співіснуєш з творами такого близького тобі письменника, врешті-решт неминуче змішуєш його вимисел з його дійсністю. Багато годин багатьох днів провів я за читанням у тій кав’ярні на площі Сен-Мішель, яку він вважав доброю для писання, бо вона здавалась йому симпатичною, теплою, чистою і привітною, і я завжди сподівався знову зустріти ту дівчину, яку він побачив, коли вона увійшла одного студеного і вітряного дня, дуже вродливу і кришталево чисту, з навскіс підстриженим волоссям, як вороняче крило. «Ти моя і Париж мій», — написав він для неї з тією невмолимою силою привласнення, що її мала його література. Все, що він описав, кожна мить, що була його, лишається його назавжди. Я не можу пройти повз номер 112 на вулиці Одеон в Парижі, аби не бачити, як він розмовляє із Сильвією Біч у книгарні, яка вже не та, що була, збавляючи час до шостої вечора: а що, як прийде Джеймс Джойс. На кенійських лугах, щойно глянувши на них один раз, він заволодів їхніми буйволами і левами, а також найскладнішими секретами мистецтва полювання. Заволодів тореадорами і боксерами, митцями і головорізами, що існували тільки мить, поки були його. В Італії, в Іспанії, на Кубі, у половині світу повно місць, які він привласнив, лиш згадавши їх. У Кохімарі, маленькому містечку біля Гавани, де жив самотній рибалка з повісті «Старий і море», є капличка в пам’ять про його героїчний вчинок із бюстом Гемінґвея, покритим золотою поливою. У «Фінка Віхія», його кубинській криївці, де він жив майже до самої смерті, поміж тінистих дерев стоїть нерушений дім — з його різнорідними книжками, його мисливськими трофеями, його пюпітром для писання, його велетенськими черевиками мерця, незліченними фрашками з життя і усього світу, що були його аж до його смерті і продовжують жити без нього з душею, якою він їх наділив однією лиш магією свого володіння. Кілька років тому я сів в автомобіль Фіделя Кастро, який є наполегливим читачем літератури, і побачив на сидінні маленьку книжку, оправлену в червону шкіру. «Це маестро Гемінґвей», — мовив Кастро. Бо й справді, Гемінґвей і далі там, де найменше його уявляєш — через двадцять років після смерті, — такий постійний і водночас такий ефемерний, як той ранок, можливо, травневий, коли з протилежного боку бульвару Сен-Мішель він сказав мені «бувай, друже».