Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Лише в Мексиці треба було б написати багато томів, аби зобразити її неймовірну дійсність. Після майже двадцятирічного перебування тут я й досі можу годинами споглядати (як робив це не раз) посудину зі стрибаючою квасолею. Дружелюбні патріоти пояснили мені, що її стрибучість зумовлена личинкою, яка живе всередині неї, але це пояснення здається жалюгідним: дивовижним є не те, що квасоля скаче, бо має всередині личинку, а те, що має в собі личинку, щоб скакати. Ще однією дивною подією в моєму житті була моя перша зустріч з аксолотлем. В одному зі своїх оповідань Хуліо Кортасар розповідає, що познайомився з аксолотлем в паризькому Саду рослин одного дня, коли хотів побачити левів. Проходячи повз акваріуми, розповідає Кортасар, «я проминув банальних риб і натрапив на аксолотля». І завершує: «Я дивився на нього годину і вийшов, не здатний ні на що інше». Те саме сталось зі мною в Патцкваро, от тільки я споглядав його не годину, а ціле пообіддя, і кілька разів вертався. Але була там річ, яка вразила мене більше, ніж сама тварина — то було пришпилене до дверей оголошення: «Продається сироп з аксолотля».
Ця неймовірна дійсність досягає своєї максимальної насиченості на Карибах, які, строго кажучи, простягаються (на півночі) до півдня Сполучених Штатів, а на півдні — до Бразилії. Не думайте, що це експансіоністська маячня. Ні, Кариби — це не лише географічна область, як, звісно, думають географи, це дуже однорідна культурна територія.
На Карибах до споконвічних елементів первісних вірувань і магічних уявлень, що передували відкриттю, додалось рясне розмаїття культур, які в подальші роки злилися в магічному синкретизмі, мистецьке значення і власний творчий потенціал якого є невичерпними. Африканський внесок був примусовим і обурливим, але щасливим. На цьому перехресті світу викувалось відчуття свободи без меж, дійсності без Бога і закону, де кожен відчував, що може робити, що захоче без жодних обмежень: розбійники на ранок ставали королями, дезертири — адміралами, повії — жінками губернаторів. І навпаки.
Я народився і виріс на Карибах. Я знаю тут кожну країну, кожен острів, і, може, звідси моя фрустрація через те, що ніколи я не придумав і не спромігся зробити нічого, що було б дивовижнішим, ніж сама дійсність. Найбільше, що я міг зробити — це транспонувати її поетичними засобами, але немає жодної лінії у жодній із моїх книжок, яка б не коренилася в реальній події. Однією з цих транспозицій є тавро свинячого хвостика, яке так непокоїло родину Буендія в романі «Сто років самотності». Я міг би вдатись до якогось іншого образу, але подумав, що страх перед народженням дитини зі свинячим хвостиком мав би мати найменшу ймовірність збігу з реальністю. Утім, щойно роман почав робитися відомим, у різних місцях Америки з’явилися сповіді чоловіків і жінок, які мали щось схоже на свинячий хвостик. У Барранкільї в газетах з’явився юнак: він народився і виріс з таким хвостиком, але ніколи цього не розказував, доки не прочитав «Сто років самотності». Його пояснення було ще дивовижнішим, ніж хвостик. «Ніколи не хотів казати, що я його маю, бо соромився, — сказав він, — але тепер, читаючи цей роман і слухаючи людей, які його прочитали, я зрозумів, що це щось природне». Трохи пізніше один читач прислав мені вирізку з фотографією дівчинки з Сеула, столиці Південної Кореї, яка народилася зі свинячим хвостиком. Всупереч тому, що я думав, коли писав роман, дівчинці з Сеула відрізали хвостик і вона вижила.
Проте найважчим моїм досвідом письменника була підготовка «Осені патріарха». Майже десять років я читав усе, що потрапляло мені до рук, про диктаторів Латинської Америки, і зокрема Карибського регіону, для того, аби книжка, яку я збирався написати, якнайменше нагадувала реальність. Кожен крок був розчаруванням. Інтуїція Хуана Вісенте Ґомеса була значно проникливішою, ніж справжня здатність передбачення. Доктор Дювальє на Гаїті наказав винищити в країні чорних псів, бо один із його ворогів, намагаючись порятуватись від переслідування тирана, вислизнув зі своєї людської подоби і обернувся на чорного пса. Доктор Франсія, авторитет якого як філософа був настільки великим, що він удостоївся монографії Карлайла, зачинив Республіку Параґвай, наче то був дім, і залишив відчиненим тільки одне вікно, через яке надходила пошта. Антоніо Лопес де Санта Анна поховав свою власну ногу на пишному похороні. Відрубана рука Лопе де Аґірре декілька днів пливла униз рікою, і ті, хто бачив, як вона пропливає, тремтіли від жаху, гадаючи, що навіть у такому стані ота смертоносна рука може розмахувати кинджалом. Анастасіо Сомоса Ґарсія в Нікарагуа мав на подвір’ї свого дому зоопарк з клітками на два переділи: в одному були дикі звірі, а в іншому, відділеному лише залізними ґратами, сиділи під замком його політичні вороги.