Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
Не тільки через його книжки, але й через його вражаючу обізнаність із ремісницьким аспектом науки писання. В історичному інтерв’ю, яке взяв у нього журналіст Джордж Плімптон для «Періс Рев’ю», він раз і назавжди пояснив — всупереч романтичному поняттю про творення, — що економічний комфорт і добре здоров’я є сприятливими для писання, що найбільшою складністю є добре поєднувати слова, що добре перечитувати власні книжки, коли важко писати — щоб пригадати, що важко було завжди, що можна писати будь-де — якщо тільки нема візитерів і телефону, що є неправдою те, що журналістика ставить хрест на письменникові, як про це стільки говорилося, а зовсім навпаки — якщо тільки її вчасно облишити. «Як тільки писання стає основним пороком і найбільшою насолодою, — сказав він, — лише смерть може покласти цьому край». При тому його уроком було відкриття, що щоденну роботу можна переривати тільки тоді, коли знаєш, як почнеш її наступного дня. Не думаю, що колись хтось дав кориснішу пораду для писання. Це, не більше і не менше, є досконалим ліком від найстрашнішої для письменників мари: вранішніх мук над чистим аркушем паперу.
Уся творчість Гемінґвея показує, що його натхнення було геніальним, але короткочасним. І це зрозуміло. Така внутрішня напруга, як його, підпорядкована такому суворому технічному контролю, не може підтримуватись в широкій і сповненій небезпек царині роману. То була особиста риса, і його помилкою було намагатись вийти за свої чудові межі. Якраз через це все й непотрібне помічається в нього більше, ніж в інших письменників. Його романи здаються розтягнутими оповіданнями, в яких є багато зайвого. Натомість найкраще, що є в його оповіданнях — це створюване ними враження, що в них щось пропущене, і саме це надає їм таємничості й краси. У Хорхе Луїса Борхеса, одного з найбільших письменників нашого часу, такі самі межі, але він мав розум не виходити за них.
Єдиний постріл Френсіса Макомбера у лева вчить стільки ж, скільки урок полювання, і стільки ж, скільки короткий виклад науки про писання. В одному зі своїх оповідань Гемінґвей написав, що бойовий бик, зачепивши груди тореадора, повернувся «як кіт, що завертає за ріг». З усім смиренням гадаю, що це зауваження є однією з найгеніальніших дурниць, які можливі тільки у найблискучіших письменників. У творах Гемінґвея повно таких простих і яскравих знахідок, які показують, до якої міри він притримувався власного визначення, що літературне писання чогось варте лише тоді, коли його — як айсберг — під водою підтримують сім восьмих його об’єму.
Це технічне судження, без сумніву, буде причиною того, що Гемінґвей прославиться не своїми романами, а своїми більш строгими оповіданнями. Говорячи про роман «По кому подзвін», він сам сказав, що не мав заздалегідь обдуманого плану для того, щоб написати книжку, а видумував її щодня у міру того, як писав. Йому не треба було цього казати: це помітно. Натомість його оповідання, написані під впливом миттєвого натхнення, не мають слабких місць. Як оті три, які він написав 16 травня в мадридському пансіоні, коли через снігопад було скасовано кориду у день святого Ісидора. Ці оповідання — як він сам розповів Джорджу Плімптону — це «Убивці», «Десять індіанців», «Сьогодні п’ятниця», і всі три є досконалими.
У цьому сенсі, як на мій смак, оповідання, де найкраще висловлені його чесноти, одне з найкоротших: «Кішка на дощі». Утім, хоча це може видатись насмішкою долі, мені здається, що найгарнішим і найлюдянішим його твором, є найменш вдалий: «За річкою, в затінку дерев». Як зізнався сам Гемінґвей, попервах це було оповідання, що заблукало в мангрових лісах роману. Важко зрозуміти стільки структурних тріщин і стільки похибок в літературній механіці в такого мудрого фахівця, і такі штучні і такі надумані діалоги в одного з найблискучіших ювелірних майстрів діалогу в історії красного письма. Коли в 1950 році книжка з’явилася друком, критика була нещадною. Бо не була влучною. Гемінґвей почувався ураженим туди, де найбільше боліло, і оборонився пристрасною телеграмою з Гавани, яка не виглядала гідною автора його масштабу. Це був не тільки найкращий його роман, але й найбільш «його», бо був написаний на початку непевної осені, з непоправним спогадами про прожиті роки і ностальгійним передчуттям лічених років, які йому лишилося прожити. У жодній з його книжок він не залишив стільки від самого себе і не зумів з такою красою і ніжністю виразити основне почуття його творчості і його життя: марність перемоги. Смерть його головного героя, на позір така мирна і природна, була зашифрованим прообразом його власного самогубства.