Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
5 травня 1981 року,
«Ель Паїс», Мадрид
Немов заблудлі душі
Минуло вже багато років, відколи я вперше почув історію про старого садівника, який наклав на себе руки у «Фінка Віхія», красивому домі поміж великих дерев у передмісті Гавани, де проводив більшу частину свого часу письменник Ернест Гемінґвей. Відтоді я чув її не раз в численних версіях. Згідно з найпоширенішою, садівник прийняв безповоротне рішення після того, як письменник вирішив звільнити його, бо той взявся обрізати дерева проти його волі. Сподівалися, що в своїх мемуарах (якщо він їх напише) чи в котромусь зі своїх посмертних творів Гемінґвей розповість справжню версію. Та, схоже, він цього не зробив.
Усі варіації сходяться в тому, що садівник, який працював там ще до того, як письменник купив дім, раптом невідомо куди зник. Через чотири дні завдяки непомильним сигналам хижих птахів на дні штучного колодязя, що забезпечував питною водою Гемінґвея і його тодішню дружину, красуню Марту Ґеллгорн, знайшли труп. Проте кубинський письменник Норберто Фуентес, який ретельно дослідив життя Гемінґвея в Гавані, недавно опублікував ще одну і, можливо, краще обґрунтовану версію тієї настільки суперечливої смерті. Її розповів йому старий мажордом дому, і, згідно з нею, колодязь, де знайдено труп, постачав воду не для пиття, а для плавального басейну. І в неї, за словами мажордома, часто кидали дезинфікуючі таблетки, та, може, їх було недостатньо для того, аби дезинфікувати її від цілого мерця. У кожному разі, остання версія спростовує найдавнішу, що була також найбільш літературною, згідно з якою подружжя Гемінґвеїв брало воду з криниці з потопельником ще три дні. Кажуть, що письменник проказав: «Ми зауважили лише одну відмінність — вода стала солодшою».
Це одна зі стількох захопливих історій, написаних чи розказаних, що лишаються з тобою назавжди — радше в серці, ніж у пам’яті, і якими сповнене життя усіх на світі. Можливо, то заблудлі душі літератури. Деякі є справжніми перлинами поезії, які впізнаєш на льоту, не дуже добре фіксуючи, хто їхній автор, бо, здавалось, забути цього не можна; або ж ми чули їх, не запитуючи себе від кого, і за певний час вже достеменно не знали, чи ті історії не вигадали ми. З усіх них, без сумніву, найпрекраснішою (і найвідомішою) є історія про щойно народжену мишку, яка, вперше вилізши зі своєї нірки, здибала кажана і вернулася, вражено гукаючи: «Мамо, я бачила ангела». Інша, з реального життя, що значно перевершує вимисел, розповідає про радіоаматора з Манагуа, який на світанку 22 грудня 1972 року намагався встановити контакт із бодай якоюсь частиною світу, аби сповістити про землетрус, який стер місто з лиця землі. Через годину досліджень сектора, в якому чутно було лише зоряне шипіння, його товариш, який був більшим реалістом, переконав його облишити це. «Усе це марно, — сказав він, — так сталось по цілому світі». Ще одна історія, така ж правдива, як і попередні, скоїлася з Паризьким симфонічним оркестром, який років десять тому заледве не розпався через незручність, яка не спала б на думку Францу Кафці: будівля, в якій вони проводили репетиції, мала тільки один гідравлічний ліфт на чотири особи, тож вісімдесят музикантів починали підійматися нагору о восьмій ранку, і через чотири години, щойно всі піднялися, мусили знову спускатися, щоб пообідати.
Серед написаних розповідей, які потрясають тебе з першого ж читання і які перечитуєш при кожній нагоді, першою, як на мій смак, є «Мавпяча лапка» В. В. Джекобса. Пригадую лише дві оповіді, які здаються мені довершеними: цю і «Правду про історію з містером Вальдемаром» Едгара Аллана По. Утім, коли щодо останнього письменника можна довідатись навіть те, якого ґатунку був його домашній одяг, то про першого відомо дуже мало. Я знаю не багато ерудитів, які могли б сказати, що означають його повторювані ініціали, не заглядаючи ще раз до енциклопедій, як це щойно зробив я: Вільям Ваймарк. Народився він у Лондоні, де й помер 1943 року в скромному вісімдесятирічному віці, а його повне зібрання творів з вісімнадцяти томів займає 64 сантиметри бібліотеки (хоча в енциклопедії про це не говориться). Проте уся його слава тримається на одному шедеврі на п’ять сторінок.