Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)
- Автор: Маркес Габриэль Гарсия
- Год: 2019
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Анетти Антоненко
- ISBN: 978-617-7654-20-8
- Переводчик: Галина Владимировна Грабовская
- Жанр: Публицистика
Электронная книга - «Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984)». Краткое содержание книги:
Тематика п’ятдесяти текстів «Скандалу…» багатосяжна: від політичних переворотів до «особистого Гемінґвея» Маркеса і перукаря президента, від літературщини, привидів минулого й майбутнього та розповіді про те, як пишуть романи, — і до інсайтів, феномену телепатії й таємниці містичної історії, якій він, один із найвизначніших письменників Латинської Америки, не зміг дати назви.
У своїх тривалих мандрівках по стількох дорогах світу я завжди думав, що ми, сучасні люди, є уцілілими на повороті. Кожен із них — це виклик сліпій долі. Достатньо лиш, аби з транспортним засобом, що їде попереду нас, за поворотом щось сталося, щоб ми назавжди втратили можливість про це розповісти. У перші роки існування автомобіля англійці видали закон, The Locomotive Act, який зобов’язував кожного водія пускати поперед себе пішохода, який ніс би прапор і калатав дзвіночком, аби перехожі мали час відійти. Не раз, тиснучи на газ, аби зануритися в незглибиму таємницю повороту, в глибині душі я шкодував, що той мудрий припис було скасовано; особливо одного разу, п’ятнадцять років тому, коли їхав з Барселони до Перпіньяна з Мерседес і дітьми на швидкості сто кілометрів на годину — і раптом щось мені шепнуло зменшити швидкість перед тим, як увійти в поворот. Машини, що їхали за мною, як це завжди буває в таких випадках, нас обігнали. Ми ніколи цього не забудемо: то був білий мікроавтобус, червоний «Фольксваген» і синій «Фіат». Я навіть пам’ятаю вогнисте кучеряве волосся гордовитої голландки, що вела мікроавтобус. Обігнавши нас в ідеальному порядку, три автомобілі зникли за поворотом, та за мить ми їх знову побачили: один поверх одного, в купі димного металобрухту, ум’ятих у вантажівку, що рухалась в протилежному напрямку, втративши керування. Уціліла тільки шестимісячна дитина голландської пари.
Не раз я знову проїздив тим місцем і завжди наново думав про ту гарну жінку, з якої зробилась купка рожевого м’яса посеред дороги, цілком голу внаслідок зіткнення, з прекрасною головою римського імператора, облагородженою смертю. Було б недивно, якби одного дня хтось зустрів її на місці нещасного випадку: жива й здорова, вона би подавала умовні знаки дами в білому із Монпельє, аби її на мить витягли з її заціпеніння і дали можливість криком попередити, як ніхто не попередив її: «Вважайте, це небезпечний поворот!»
Таємниці доріг менш відомі серед людей, ніж таємниці морів, бо нема нікого неуважнішого, ніж водії-аматори. Натомість професіонали — як стародавні погоничі мулів — є невичерпним джерелом фантастичних розповідей. У придорожніх корчмах, як у стародавніх заїздах при дорогах для в’ючних тварин, загартовані водії вантажівок, які, здається, ні в що не вірять, без упину оповідають надприродні випадки зі свого ремесла, передусім ті, що трапляються серед білого дня і на найлюдніших ділянках доріг. Влітку 1974 року, коли ми з поетом Альваро Мутісом і його дружиною їхали тією самою дорогою, де тепер з’явилася дама в білому, то побачили маленький автомобіль, що відколовся від довгої валки, що стояла в заторі на зустрічній смузі руху, і помчав просто на нас на шаленій швидкості. Я ледве встиг від нього ухилитися, та наш автомобіль стрибнув у порожнечу й опинився на дні кювету. Декілька свідків встигли зафіксували, як виглядав автомобіль-втікач: то була біла «Шкода», чий номерний знак записали троє людей. Ми подали відповідну скаргу в поліцейську інспекцію Екс-ан-Провансу, і через кілька місяців французька поліція беззаперечно встановила, що біла «Шкода» із вказаними номерами насправді існує. Утім, вона також встановила, що в момент нашого нещасного випадку вона перебувала на іншому кінці Франції, схована в гаражі, а її власник і єдиний водій умирав у сусідній лікарні.
Ця та багато інших пригод прищепили мені майже благоговійну повагу до доріг. Та все-таки найбентежніший випадок на моїй пам’яті трапився зі мною в самому центрі Мехіко багато років тому. Майже півгодини, о другій дня, я чекав на таксі і вже хотів здатися, коли побачив, що до мене наближається одне, на перший погляд воно видалось мені порожнім і до того ж мало піднятий прапорець. Та коли під’їхало ближче, я ясно побачив, що біля водія хтось є. І лиш коли таксі спинилось, хоч я йому не махав, я усвідомив свою помилку: біля шофера не було жодного пасажира. Під час поїздки я розповів таксисту про свою оптичну ілюзію, і той вислухав мене цілком невимушено. «Завжди так, — сказав він. — Іноді я цілий день намотую кола і ніхто мене не зупиняє, бо майже всі бачать цього пасажира-привида на сусідньому сидінні». Коли я розповів цю історію панові Луїсу Бунюелю, вона видалась йому такою ж природною, як і шоферу. «Це добрий початок для фільму», — сказав він мені.
19 серпня 1981 року,