Її величність кішка
- Автор: Вербер Бернард
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Terra Incognita
- ISBN: 978-617-7646-29-6
- Переводчик: Соломія Мартинович
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Її величність кішка». Краткое содержание книги:
Вже знайома нам кішка Бастет безтурботно насолоджується життям у паризькому помешканні своєї «служниці» Наталі — адже саме так, на думку автора, коти сприймають своїх господарів. Одного разу все раптово змінюється після масового розстрілу в будинку навпроти. У місті все частіше стаються сутички між людьми, всю планету охоплює хаос, з восьми мільярдів людського населення Землі виживає лише один. Міста захоплюють щури, витісняючи людей, котів, собак та інших тварин у гори, віддалені місцини та на маленькі острівці. Усім видам загрожує знищення, орда щурів на чолі з головнокомандувачем Тамерланом, що має доступ до людських знань і технологій, змітає все на своєму шляху.
Доля людства опиняється в руках невеликої групи котів і людей на чолі з Бастет. Амбітна кішка намагається знайти загальне порозуміння і примирити між собою всі види. Та чи справдяться її сподівання?..
Том XII
57. У полоні хвиль
Гадаю, те, якими ми станемо, закладено в нас іще до народження. Життя лише вказує шлях, запрограмований задовго до нашого першого подиху.
Коли ми забуваємо цю просту істину, вона являється нам завжди й скрізь — як сон, як знак, як передчуття.
Мені от щойно нагадали, що й до чого.
І то як живо!
Коли я розплющую очі, храм Бубастіса вмить тане, й коло Піфагора я бачу Анджело.
Я маю вже не руки, а лапи з кігтями, що їх можна втягувати й випускати; спина звично гнучка; груди, одяг, прикраси, сандалі — усе позникало.
Що це було?
Я й не здогадувалася, що мистецтво здатне так затуманити голову.
Завдяки цій скульптурі з чорного каменю я контактувала з самою собою — такою, якою була п’ять тисяч років тому. Я стріпую головою. Скільки часу минуло? Не знаю. Але без пам’яті я була довго — це вже напевно.
Анджело лизькає мені обличчя — видно, тішиться, що мама його не покинула. Я теж рада бачити сина живим-здоровим. Легенько відіпхнувши Анджело лапою — годі вже мене слинити, — я дивлюся поверх знайомих облич і не розумію, де ми.
Я бачу десятки стільців, вишикуваних у ряди перед товстими шибами, за якими міняється краєвид. Ми вже не в Дуврі.
— Ти як? — запитує сіамець.
— Де ми?
— На річковому трамваї, — пояснює Піфагор. — Ми вже добряче налякались, та коли збагнули, що ти просто знепритомніла — мабуть, від надміру емоцій, — потягли тебе з нами. Тоді прилетів Шампольйон — він знайшов утікачів у римському залі музею.
— Ну, якщо точно, то птаха примітив я. Та й подумав, що він поспішає до нас, — устряває Анджело. Мій син ніколи не вирізнявся скромністю: мовляв, усе хороше — це його заслуга.
— Тож ми кинулись до берега й сіли на єдиний трамвайчик з повним баком палива, — озивається Есмеральда.
Диви-но… І ця тут?
— Річковий трамвайчик? Що це?
— Такий собі оглядовий корабель для туристів, досить великий. Принаймні для нас — саме враз.
З-за котячих голів проглядає силует Романа — він коло стерна, на носі судна. Поруч стовбичить Наталі. Моя служниця приділяє мені дедалі менше уваги, що за інших обставин я, мабуть, поставила б їй у провину, але тепер не гніваюсь: коли вже її шури-мури з тим улюбленим самцем посуваються — можна й пробачити.
Піфагор треться носом об мій ніс.
— Тут колись був ресторан — ми надибали консервні бляшанки. Бідахи зголодніли, то хоч поїдять.
І справді — повернувшись праворуч, я бачу тарілки, повні якихось харчів світло-брунатної барви, що їх поглинають знайомі мені з острова Сіте коти й молоді люди.
— Скільки вціліло?
— 193 коти та 16 людей, — лунає вичерпна відповідь Піфагора.
Я відчуваю полегшення. Нарешті ми разом, живі-здорові, на швидкісному плавальному засобі, тікаємо геть від цього острова, що вже не схожий на рай, ані навіть на прихисток.
Я придивляюсь до супутників. Люди якісь щупляві, покалічені, бліді. Навіть у котів розкудлана шерсть, опущені хвости, випнуті ребра, сухі носи та стривожені погляди.
Багато поранених — наслідки прямої сутички з пацюками.
Такі вони — останні «вцілілі утопічної спільноти острова Сіте».
Анджело якийсь розбурканий. Негоже коту змалечку скуштувати жорстокості. Аби ж це не надто його травмувало. Хай там як, а погляд у нього бундючний та самовдоволений, аж інколи мені здається, наче він прикидається… мною. Втім, у лиху годину незле й носа задерти. Я розпитую далі:
— А матеріали з вантажівки?
— Романові вдалося перехопити її на південному березі. Коли ти була непритомна — ми перетягли на корабель усе необхідне для загороди й дирижабля.
Він веде вухом у бік накритої брезентом купи.
— Тепер ми маємо все для втечі й оборони, — додає Есмеральда.
Молодець Роман — ніколи не губиться.
— Що зі мною сталося? Чому я знепритомніла? — нарешті цікавлюся я.
— Мабуть, причина в так званому синдромі Стендаля. Витвір мистецтва — картина, музика, скульптура — будь-що — може спричинити транс і навіть зомління. Я прочитав про це статтю в ЕВАЗ, — хизується сіамець ерудицією.
Тож відповідь на це питання є в РЕВАЗ на моїй шиї. Піфагор тим часом веде далі:
— А що з тобою це трапилося саме перед скульптурою Бастет, гадаю, тут не обійшлось без дежавю — відчуття, ніби колись ти вже пережила точнісінько те саме.
Його правда — такий стан мені знайомий, але зомліла я вперше.
Аж тут Шампольйон, підлетівши просто до заскленої стелі, несамовито верещить.