Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Мимоволі спадає на думку опис із Галицько-Волинського літопису, як багато століть тому Лєшек вирушив на Лева, зайняв Пшеворськ, убив у ньому всіх людей, від малого до великого, і повернувся на свої землі. «Культурні» спадкоємці у XX столітті повторили напад Лєшка.
* * *
У ці дуже важкі місяці польських переслідувань і вбивств беззахисних мешканців Цеплиць люди випили гірку чашу до самого дна. Кожний хотів утікати в безпечніший бік, щоб не жити вічно у страху за своє життя і не дивитись на муки і смерть сусідів і власної родини.
Виселення українців з Цеплиць почалось на початку 1945 року. (…) На тих, хто виїжджав, по дорозі нападали загони Армії Крайової і забирали у людей все, хто що віз.
Після страшних вбивств українського населення у Піскоровицях, Молинях і Волчастих багато українців з Цеплиць пішли кочувати у ліси за Добчою, Доброю і під Лехманями. Тоді там почали утворюватися загони УПА, і польські боївки вже не мали сміливості туди навідуватись. 27 липня 1945 року почалась остання акція виселення. У Цеплицях залишились лише українці з мішаних сімей. (…)
Невдовзі після виселення поляки з Сенявського Майдану приїхали до Цеплиць з наміром зруйнувати українську церкву Але українські жінки з мішаних сімей, які залишились у селі, не дали цього зробити.
Українську церкву в Цеплицях перетворили на костел. Село заселили поляки з заходу, і від недавніх українських Цеплиць залишились тільки численні могили і теплий спогад емігрантів.
Ю. Теплицький. Теплиці — історія одного замученого села // Ярославщина і Засяння 1031–1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк— Париж — Сідней — Торонто, 1986. — С. 587–607.
Напад на Волчастий — присілок Цеплиць
(…) У суботу 3 березня 1945 року численна польська банда напала на наш присілок — Волчастий. Бандити спочатку прийшли до нас, бо наша хата стояла при в'їзді до села. Як розповідав мій брат Іван, один з бандитів, з фінкою у руці, наказав усім лягти в ліжка. Іванові вдалось утекти, але бандит застрелив усю родину — батька Миколу Гися, моїх братів — Петра і Василя та сестру Еву Гись.
Це все відбувалось на очах моєї мами, яка сиділа за піччю. Бандит стріляв у неї чотири рази, але якось не влучив. Лише п'ятою кулею розбив лице і вибив зуби. Мама якимось чудом видужала, але незабаром таки померла. По сусідству з нами бандити вбили Степана, Петра і Миколу Ничів. Загинули там також Іван, Маруся, Катерина, Василь, Михайло і Петро Лишаї. Бандити не пощадили також Мирона, Михайла, Марію, Олега та Ілька Волчастих. З ними загинули також: Олег, Маруся і Василь Сороки — всі були мешканцями Волчастих. Микола Щасний зі Східної України, який мешкав у нашому присілку, також загинув від польської кулі.
Після цього бандитського нападу в селі почали грабувати українців різні пройдисвіти, як Стах Піган і Ян Кохан. Усі ще пам'ятаємо, як під час вивезення українського населення з наших теренів там, за Рудкою, у Кутах, польські бандити перехопили 6 фур з бідними переселенцями і звідти не повернулася жодна жива душа. (…)
Досі, після стількох років, пам'ятаю підрахунки римо-католицького священика з Цеплиць, який нарахував понад тисячу вбитих українців з околиць Цеплиць і поховав їх на місцевому кладовищі. Він не враховував тих 75 українців, яких поляки застрелили у самих Цеплицях. Українці Ярославщини мусили платити високу ціну за свою національну відмінність.
Анастасія Мороз. Трагедія українського населення з присілка Волчастий // Ярославщина і Засяння 1031–1947: Історично-мемуарний збірник. — Нью-Йорк — Париж — Сідней — Торонто у 1986. — С. 625–626.
СУРОХІВ
Село Сурохів, записане у Земельних книгах за 1462 рік, лежить на широкій і дуже родючій рівнині на правому березі Сяну, напроти княжого замку Ярослава. З незапам'ятних часів у Сурохові проживали тільки українці. Такий стан зберігався до кінця XIX століття, коли у селі почав поселятися польський елемент. Це була фільваркова служба і сезонні робітники. Після 1930 року прийшли польські колоністи. Але вони швидко потонули в українському морі і як сепаратистська польська група не відігравали на селі жодної ролі. (…) Шематизм греко-католицької церкви інформує, що в Сурохові та його присілках, Конячові й Собеціні, проживало 2282 українці. (…)
Коли наприкінці липня 1944 року радянські війська зайняли майже все Надсяння, розпочалася сваволя жорстоких польських банд. Сусідні польські села перетворились на бази для бандитських нападів на українське населення. Бандити нападали серед білого дня, стріляли у кожного зустрічного українця. Ніхто не був упевнений, чи проживе хоча б ще один день. Від грудня 1944 року напади поширились на територію української Ярославщини. Польські села Півода і Шовско стали центром кривавого польського бандитизму.