Історія польсько-українських конфліктів т.3

Згадаю тут тільки тих молодих людей і моїх приятелів, які полягли в околицях моїх рідних Лазів. Це були: Іван Присько, син Тетяни, — загинув у 1946 році; Данько Лозовський, син Олекси, — загинув у селі Млини в 1945 році; Василь Циприло, син Томка, — поліг під Любачовом у 1946 році; Іван Доскоч, син Василя, студент університету, — поліг 19 січня 1946 року; Леонід Невдячний, син Максима, — розстріляний «людовими» солдатами під Любачовом у 1945 році; Андрій Філь, син Стефана, — вбитий поляками у селі Ніновиці у 1946 році; Андрій Косюр, син Параски, — поліг у Новому Селі біля Любачова у 1947 році; Іван Кізлик, зять Павла Кіндра, — поліг під Баб'яками у 1945 році; Володимир Манчак, син Якима, — загинув під Волею Залеською в 1946 році; Андрій Крись, син Пилипа, — поліг у 1944 році.

Злочинне «заохочення» українських мешканців Лазів до виїзду в Україну через вбивства, пограбування, переслідування і арешти почалося вже восени 1944 року. Уже тоді всі напади польських банд, «людового» війська, «міліції обивательської» та інших парамілітарних штурмовиків мали одну мету — позбутись українців. Це переслідування офіційної польської влади українське населення сприймало спочатку як традиційну польську провокацію. Люди перший час терпіли ці приниження, кривду і знущання з вартим здивування терпінням. Але кожен знав, що антиукраїнська мобілізація не тільки польського шумовиння, а й «респектабельного» суспільства є загальною. У цей час не було жодного поляка, який би з гуманних мотивів виступив на захист українців.

Лише у січні й лютому 1946 року загроза виселення українців з Лазів почала набирати реальних обрисів. До навколишніх сіл: Лашок, Ветліна, Коженіц, Маковиска, Висоцького і Цетулі приїхало дуже багато польського війська і почали силою виганяти людей з цих сіл. (…)