Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Коли і за яких обставин оселились українці у селі Лази, нині важко встановити. Рештки написів на цвинтарних надгробках у селі говорять про те, що село існувало вже у середині XVII століття. Але у мого батька зберігся запис, датований 9 серпня 1925 року, у якому йдеться про (…) знайдену інформацію, що перша церква у
Лазах була збудована вже у 1225 році. Інших документів на підтвердження цієї дати нема.
Село Лази лежить на північ від Перемишля (29 км), на південний схід від Ярослава (14 км) і на північ від Радимна (7 км). (…) Від початку існування Лази були суто українським селом. Лише під кінець XIX століття у результаті мішаних шлюбів тут поселилось кілька десятків римських католиків. (…) У 1884 році в селі мешкало 1195 осіб греко-католицького і 100 осіб римо-католицького віросповідання. (…) За моїми даними, у 1939 році в Лазах було 1585 греко-католицьких українців, 80 поляків, 15 євреїв і 40 римських католиків, які розмовляли українською, ходили до церкви і фактично належали до українського середовища. (…)
[Друга світова війна стала початком кінця українських Лазів]. Коли на сході почав захлинатись німецький наступ, кожний розумів, що більшовицький мотлох швидко повернеться на наші землі. У навколишніх лісах безчинствували більшовицькі банди, і з ними співпрацювали польські. На всьому українському Надсянні вони почали масові вбивства української інтелігенції і свідомих селян. (…) Наше західне прикордоння перетворилось на долину смерті, а його населення стало об'єктом розбою, тортур і вбивств для польських банд. Коли у серпні 1944 року на Ярославщину повернулась Червона Армія, напади на українське населення і насильство посилилися. Попередні антиукраїнські виступи польського шумовиння не тільки отримали схвалення, але і допомогу підрозділів НКВД. Ніхто вже не мав упевненості, що доживе до наступного дня.
Тримісячне перебування більшовиків на Ярославській землі і антиукраїнські акції поляків, особливо у Пшеворську і на всьому Надсянні, набрали таких спотворених форм, що життя українців, зокрема і в Лазах, стало неможливим. Мешканці не мали зброї, не мали організованої самооборони, але на одному зібранні молодь постановила здобувати зброю, щоб захиститись від бандитизму. Збройна протидія українського села негайно відлякала польських розбійників. Їх замінили підрозділи «людового» Війська Польського, які ще більше знущались із беззбройного українського населення. Післявоєнні хронікери, такі як Шота чи Блюм, захвалюють Військо Польське і Цивільну міліцію за «захист» українського населения від нападів «бандерівців». Що це за «охорона» була, знають на Надсянні всі українці. Вчинки польських військових були не тільки жорстокими, а просто звірячими.
Напади польських боївок і Війська Польського на мешканців Лазів спочатку були спорадичними. Напади цивільних банд, так званих лісових, мали грабіжницький характер і відбувались переважно ночами. Коли почалось виселення, численні й добре озброєні банди поляків, часто з радянськими «інструкторами», приходили до Лазів також удень.
Тотальне знищення села сталось у Великодню суботу 1945 року. Вранці священик — пробощ Ілля Левицький зі своїм помічником — священиком Евином правили у церкві богослужіння. Численна польська ватага вдерлась до села. Члени цієї ватаги, озброєні автоматичною зброєю, оточили село. Частина ватаги увірвалась до церкви і, б'ючи людей, почала виганяти їх у двір, де зняли з них святковий одяг. Друга група ходила від хати до хати і забирала все, що мало якусь вартість. При цьому вони нищили посуд, зривали зі стін ікони і святі образи, били вікна і перевертали діжі з Великоднім тістом. Того дня загинув Володимир Манчак, син Якима. Лази перетворились на справжню руїну. Такі напади польських бандитів відбувались і раніше, коли поляки розстрілювали почергово всю молодь.
Трагічним був напад 11 квітня 1946 року. Поляки спалили тоді живцем Івана Кобаринку, сина Івана, довго і жорстоко катували Івана Лозовського, сина Дмитра, а потім розстріляли його на Потоках. Розстріляли також Володимира Кобаринку, сина Василя.
А ось жертви, вбиті польськими бандитами у Лазах: Іван Пирч, син Михайла, — вбитий у селі Лашки у 1945 році; Іван Кобаринка, син Ілька, — вбитий у 1945 році; Ірина Кобаринка, дочка Ілька, — вбита у квітні 1945 року; Гриць Підлужний — розстріляний 11 квітня 1946 року; Андрій ІДирбяк, син Марії, й Іван Попік, син Данила, — розстріляні у травні 1947 року; Гриць Вергун, син Теодора, — розірваний гранатою 17 липня 1947 року; Василь Воркун — вбитий у Лазах на Задомброві у 1946 році; Андрій Мудрий, син Павла, — вбитий у Домброві 24 грудня 1943 року.(…)
Реєстр молодих жертв злочинних акцій з околиць Лазів дуже довгий. До нього треба було б додати тих усіх, яких примусово забрано до Червоної Армії і які загинули безслідно, а також убитих випадково під час нападів польських «цивільних» та жертв польського табору смерті у Явожно. Таким чином, кількість лазівчдн, які загинули у воєнній заметілі, перевищить сотню.