Історія польсько-українських конфліктів т.3
- Автор: Сивицкий Николай
- Серия: Історія польсько-українських конфліктів #3
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: ім. Олени Телыги
- ISBN: 966-7601-62-5
- Переводчик: Петренко Є
- Жанр: История
Электронная книга - «Історія польсько-українських конфліктів т.3». Краткое содержание книги:
Кожного, хто високо оцінив важливість і актуальність виходу в світ трьох томів книги Миколи Сивіцького «Історія польсько-українських конфліктів», просимо приєднатися до нашої сердечної вдячності п. Ярославі Барусевич та Дослідній фундації ім. О.Ольжича в СІЛА за сприяння у виданні цієї книги.
Вночі польські «лицарі» оточили село. Вдирались до кожної хати, хто записався на виїзд. Це не був татарський напад, ані напад хижих звірів. Це був напад польських гієн, які спрагли української крові. Людей витягали з хат, прив'язували до дерев, до плотів, вішали для забави, вирізували на грудях тризуби і хрести, обрізали руки, перерізали горло. Мою знайому Катрю Раджиняк, яка вийшла заміж за українця, прив'язали до дерева біля хати, відрізали груди і дали ссати малим дітям, яких у неї було двоє. До ранку всі вони були мертві. Її сестру Розалію замордували у такий самий спосіб. Наймолодшу, 19-річну Софію, яка вийшла заміж за поляка, залишили живою. Однак коли вона побачила, як мучать її сестер, від шоку почала кричати. Тоді власний чоловік убив її на місці. «Гулянка» тривала до ранку. Усе, що люди мали забрати з собою, нападники розікрали і вивезли «між своїх».
Щасливцям вдалось утекти, і вони повідомили про себе у Бонарівку, що була за 30 км, бо ближче українського села не було. У Бонарівці розташовувалась радянська частина, у складі якої були також українці. Відразу вислали «каральну» роту, 20 возів з кіньми і солдатами і 20 озброєних цього дня сільських хлопців. В полудень вони приїхала на місце. Там застали страшну картину: при кожній хаті у калюжах крові лежали знівечені тіла. Польське шумовиння вже втекло, оскільки боялися, що їх може наздогнати відповідь. Командир групи наказав зібрати всіх убитих в одне місце. Нарахували 166 осіб. Викопали спільну могилу і послали до найближчого села за польським священиком, щоб поховати всіх нещасних. Рота повернулась до Бонарівки без людей і без майна.
М. Хом'як — родом з Бонарівки
Український Архів у Варшаві. Квартальник «Лемківщина». — 1987. — № 4. Видання Організації захисту Лемківщини у Нью-Йорку.
ЦЕПЛИЦІ
Село Цеплиці лежить на правому березі Сяну, при дорозі з Ярослава через Сеняву до Тарногрода (…), тягнеться на відтинку сім кілометрів паралельно до течії річки. (…) У 1909 році в Цеплицях мешкало 2410 українців, 460 римських католиків і 130 євреїв. (…) У 1939 році тут було 602 самостійних господарства, а кількість українського населення сягала 4000. Населення цеплицьких присілків, за винятком Польської колонії, було на 99 % українським. (…)
Після початку німецько-радянської війни у червні 1941 року почався другий, дуже важкий період панування гітлерівського агресора на наших землях. (…) Колишні польські можновладці відносно швидко здобули так звані кенкарти фольксдойчів і зайняли ключові позиції в Білгорайському старостаті. Вони також зайняли посади у впливових установах Любельського дистрикту, виконували функції директорів «Лігеншафтів», засідали у господарських і контингентних комісіях у повіті. А також гнали горілку в ґуральнях і доставляли її впливовим німцям. З тих своїх впливових позицій вони злісно накладали тягар контингенту головним чином на українські села, одночасно сприяючи польським. Після приєднання Цеплиць до Білгорайського повіту польські фольксдойчі класифікували ґрунти цеплицьких селян до першого класу, і на цій підставі німці наклали на Цеплиці у три рази більший контингент.
Уже восени 1941 року Цеплиці не могли виконати свої контингентні обов'язки. У листопаді того ж року німці почали застосовувати щодо населення гострі поліцейські репресії. Одної ночі підрозділи німецької жандармерії оточили село і виселили з Цеплиць 58 українських родин, а реквізовані господарства включили до місцевого «Лігеншафту» (Liegenschaft). Здатних до праці селян було вивезено до Німеччини на роботи, а 48 чоловіків закрито у концентраційному таборі біля Любліна, де вони майже всі загинули. (…)
Зимою 1941/42 року українські Цеплиці почали серйозно голодувати. У присілку Волчасти вибухнула епідемія тифу. (…) З села до Німеччини забрали на роботи понад 600 хлопців і дівчат. (…)
За таких умов зменшувалася стійкість українських Цеплиць, а одночасно у навколишніх польських селах збиралися польсько-більшовицькі банди і своїми нападами турбували населення села.(…)
Напади на Цеплиці й навколишні села почалися вже у середині 1942 року. Першою жертвою польського бандитизму став Микола Наконечний з Халупок. Бандити з Польської колонії забрали його вночі з дому, завели у Жабне і там вбили.
Такі напади у навколишніх селах і присілках змусили українське населення у Цеплицях підготувати відповідні кроки проти цього польського бандитизму. Через якийсь час від німецької влади отримано дозвіл на організацію збройного відділу сільської самооборони. Німці виділили цьому підрозділу аж сім заржавілих гвинтівок. Та, маючи формальний дозвіл на володіння зброєю, решту вирішили «власними силами». (…) У 1943 році в цеплицькій самообороні зі зброєю вже було 86 осіб.