Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Важливою подією роману є смерть старця Зосими. Згідно з християнською аскезою святі люди, помираючи, залишали після себе нетлінні тіла. Достоєвський показав дуже важливий знак по смерті старця Зосими: його покійне тіло засмерділо й насторожило весь монастир. Третя частина роману розпочинається символічно — новелою «Тлінний дух», що нагадує про «мертві душі» Гоголя. «Річ у тім, — не без іронії оповідає Достоєвський (дотепна іронічність пронизує все романне дослідження!), — що від гробу став виходити мало-помалу тлінний дух, котрий до третьої години по обіді уже занадто явно виявився і все поступово посилювався»[520]. У цій новелі Достоєвський знову згадує Афон як святе місце, де здавна у найсвітлішій філософській чистоті зберігалася православна віра[521]. Сморід отця Зосими викликає революційний бунт у монастирі. «Поган єсмь, а не свят», — проголошує отець Ферапонт, а звертаючись до народу, прагне зайняти місце поваленого «батька»: «Покійний, святий-то ваш… чортів заперечував. Пурганцю від чортів давав. Ось вони і розвелися у вас, як павуки по кутках. А днесь і сам просмердівся»[522]. Історія зі смердящим духом — найдотепніша вказівка на російсько-імперське християнство як тлінний дух. Невипадково українська сміхова література глузувала над таким богошукацтвом, зробивши сміховим об’єктом постать попа, який імітує пошуки істини. Наприклад, у поезії «Жалібний дяк» (1859) С. Руданський інтуїтивно обіграв садомазохістську сутність російсько-імперського церковного богослужіння: «Щойно в церкві, коли дяк / «Іже» заспіває, / Бідна баба у кутку / Мало не вмліває. / Аж завважив теє дяк, / До неї забрався. / «Чого плачете ви так?» — / Стару запитався. / «Як не плакати мені, — / Стара баба каже, — / Коли мене голос ваш / Аж за серце в’яже! / Так колись моя коза / На льоду кричала / Як там її звірина, / Бідну розривала»[523].

Старець-монах за психологікою тексту Достоєвського — «учитель», «батько», який пускає у світ небезпечного «сина» — з його ненаситною потребою подвигу для народу. Сморід старця Зосими остаточно заплутує душу Альоші, в якій і до того не було віри в Бога. Саме в час учнівського сумніву один з героїв-плотолюбців роману Ракітін запрошує Альошу до Грушеньки, гордої і наглої російської баришні, яка обіцяє Ракітіну гроші, якщо той приведе до неї юного монаха. І цнотливий аскет Альоша опиняється у Грушеньки.

Із психоаналітичного погляду цікавою є обмовка в романі, у якій Альошу називають «Чорномазовим». Стосується вона Альоші, найзагадковішого образу роману. «Часто трапляється так, — писав З. Фройд, — що письменник використовує словесні похибки або різні різновиди хибних дій як засоби поетичного вислову. Сам по собі цей факт уже має показувати нам, що похибку, приміром, мовну письменник аж ніяк не вважає за безглузду, бо зумисне її відтворює. Та ж не можна сказати, що письменник помилився на письмі, а потім ту письмову похибку залишив на вустах свого героя як словесну похибку. З допомогою мовної похибки письменник прагне на щось указати, і ми можемо дослідити, на що саме…»[524]. В історії з похибкою постає характерна перверзія Альоші, пов’язана з гомосексуалізмом. Вона починається з того, що Альоша стає «учителем» хлопчика з народу — Ілюші. Юний друг Альоші Карамазова Коля іронічно коментує психологію Ілюші: «Бачу, хлопчик гордий, це я вам кажу, що гордий, але закінчив тим, що віддався мені по-рабськи, виконує найменші мої накази, слухає мене, як Бога, наслідує мене»[525]. Рабська поведінка хлопчика формується під впливом амбівалентної позиції батька-блазня. Невизначений у власному Над-Я батько також впускає в дім психологічно небезпечного, амбівалентного ідеолога Альошу, який стає «смертоносним» імпульсом для його сина Ілюші. Ця синівська історія з батьком-блазнем і світоглядно невизначеним «учителем» (латентним гомосексуалістом) символічно завершується душевною хворобою і смертю хлопчика. У IV частині роману Альоша Карамазов імітує месію, збираючи навколо себе подібних до Ілюші російських хлопчиків. Книга десята так і називається — «Хлопчики», що натякає на гомосексуальну російську перверсивність, на яку звернув увагу З. Фройд[526]. За цією очевидною перверсивністю імперського суб’єкта гряде ідеологічна і соціальна перверсивність. Найталановитіший учень Альоші Карамазова Коля називає себе соціалістом, пояснюючи «учителю» свою популярність серед дітвори на основі ерогенного «виховання» побиттям: «Я ж їх б’ю, а вони мене обожнюють, чи знаєте ви це Карамазов?»[527].