Міцний кулак туарегів
- Автор: Вавра Ярослав Раймунд
- Год: 1966
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Переводчик: Ганна Пашко
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Міцний кулак туарегів». Краткое содержание книги:
Історія про Бен Манзура, жорстокого шейха[1] уаргельської Шаанби, який підступно позбавив життя славетного царя ахаггарських туарегів, і про швидку помсту за той злочин належить до найтиповіших воєнних історій Сахари дев'ятнадцятого століття. Події, про які я вам розповідатиму, мають історичну основу. Коли тридцять сьомого року я відвідав Уарглу й дивовижну мзабську республіку «Семи святих міст», старі шейхи розповіли мені про ці події багато цікавого. Про дещо, на мою думку варте вашої увага, я розповідаю в цій книжці, перевіривши наперед оповідки шейхів у генерала Домаза, який теж не забув про похід ахаггарців на Уарглу. Та й давні літописи хариджитів[2], з якими я ознайомився під час моєї третьої подорожі 1947 року, відкрили мені чимало таємниць сивої давнини.
Отже, я розповім вам про Сахару і її мешканців — моїх друзів на далекому спекотливому півдні. Хто з вас читатиме про цю безмежну пустелю, про те, яка вона є, той пересвідчиться, що Сахара — аж надто цікава, без будь-яких вигадок цікава і в далекому минулому, і нині.
Я. Р. В.
Все це Гасан випалив одразу, бо будь-яке непорозуміння могло б затримати їх тут до закриття брам. Сліпий слухав уважно.
— Чому ви прийшли сюди, коли боїтеся?
— Я певен, що жоден з нас не боїться. Якби тільки нам не запізнитися до закриття брами. Ми марно шукали провідника, який довів би нас до Мелікки.
— Скільки тобі років, синку?
— Чотирнадцять.
— Хотів би я знати, чи ти так само гарний, як і меткий?
— Сподіваюся, ти будеш, сіді, благословен, коли допоможеш нам у нашій нелегкій місії.
Сліпий усміхнувся на таку мову. А тому, що він, як і всі старі, любив розмовляти з молоддю, сказав:
— Сьогодні до Мелікки вже пізно. Ви чужинці, та в мене вас ніхто не шукатиме, коли ви приймете мій хліб-сіль!
— Але в нашому караван-сараї турбуватимуться за нас… — хоробро втрутився в розмову Карембу, котрому аж ніяк не хотілося ночувати в цих таємничих місцях.
— Так, Карембу каже правду. До Гардаї ми приїхали під охороною Сіді-Абдаллаха, а той напевно турбуватиметься.
— Гаразд. Коли причина, заради якої ви наважуєтеся відірвати справедливого від його молитов, така поважна, то за дві години стоятимете перед нашим мудрим шейхом!
Очі хлопців радісно спалахнули від такого несподіваного повороту подій.
— Ну а тепер ходіть мерщій до старого Мухаммеда-бен-Юсуфа, найстаршого муедзина нашої молитовні, та до його двох синів. І покуштуйте хліба-солі та скромного напою — води з колодязя «Могабула», п'ятсот ліктів завглибшки!
І старий подав кожному руку й з кожним церемонно привітався, наче король, приймаючи у своєму палаці князів.
Мовчки наїлися, напилися й подякували.
Потім обидва сини відвели сліпого батька стрімкими сходами нагору, присвічуючи собі смолоскипами. Коли вони опинилися на верхівці мінарета, звідти полинув спів — то була четверта денна молитва, що закликала вклонитися призахідному сонцеві.
Через півгодини муедзин відпустив юних гостей у супроводі своїх синів. Безпросвітна темінь поволі поглинала людські барлоги й незабаром геть проковтнула їх.
До гардайської брами дійшли вчасно. Тридцятилітні муедзинові сини позичили у воротаря віслюків, і невдовзі провідники і хлопці зникли у фініковому лісі, що тремтів од тисячоголосого співу цикад. Здавалося, цикади грали увертюру першому співові соловейка, який озвався в задушній пітьмі, напоєній пахощами квітучих цитринових дерев та млосним подихом пишних дамасських троянд.
До фортечних мурів містечка Мелікки дісталися кам'яною, досить стрімкою стежкою. Колись пишне королівське місто лежало тепер у тиші й темряві.
Швидше по пам'яті, ніж очима, провідники відшукали хвіртку в мурі поміж колонами. Вдарили клепачкою й відступили.
В башті пронизливо зарипіла дерев'яна віконниця.
— Хто хоче з нами щось мати, у того повинно бути щире серце!
— Пихатий той, хто заноситься над іншими! Ми грішні, добрий Умаре. Але намагаємося витіснити злість із своїх сердець чистими помислами, доброю порадою, гідним учинком.
— Коли з тобою, Юсуфе-бен-Мухаммеде, є ще хтось, то хай вам усім буде відпущення гріхів!
— Амінь… — відповіли прибулі.
— До кого з нас ви прямуєте? — знову запитав Умар.
— Цього разу не до тебе, друже, і не вище.
— І не вище? То, значить, найвище?
— Так. Де ми знайдемо преподобного?
— Він пішов до свого дому. Хто хоче вклякнути перед шейхом і що приносить у серці?
— Гасан-бен-Абу-ль-Гасан із Тріполі-ель-Акса.
— Дякую! А що ти бажаєш від його мудрості?
— Мої вуста будуть повні чужих слів…
— Коли ти приносиш йому послання, то ходи, я відчиню тобі, сине Абу-ль-Гасан.
За хвилину воротар вельми здивувався, коли до нічної вартівні ввійшов хлопчина в простому полотняному одязі, що свідчив про довге подорожування пустелею.
— Хто тебе, хлопче, послав у таку далеку путь? — спробував розпитати в Гасана воротар, коли, тримаючи димучий смолоскип, вів його крутою вулицею вгору, до шейхового будинку.
Але Гасан саме думав про розмову з священиком і відказав, що розповість усе тільки самому преподобному голові сімох толбів, котрі головують на верховній раді республіки сімох мзабських міст.
Будинок, який поночі нічим не вирізнявся з-поміж інших, стояв поряд невеличкої, але славної мечеті.
За хвилину на подвір'ї під кроною старої смоковниці Гасана прийняв високий, сухий старий у простому білому вбранні, з велетенською, як у стародавніх пророків, бородою.