Сини Великої Ведмедиці
- Автор: Вельскопф-Генрих Лизелотта
- Год: 1972
- Язык: украинский
- Год: «Радянський письменник»
- Переводчик: Іван Соболь
- Жанр: Вестерны
Электронная книга - «Сини Великої Ведмедиці». Краткое содержание книги:
Четансапа хотів сісти, але ноги його підломились, і він упав. Токай-іхто підскочив до хворого і поклав його на ковдри та хутра. Воїн важко дихав. Запала довга тиша.
— Що ти сказав? — спитав він згодом. — Ви не повинні йти звідси. За межами резервації Ведмеже братство буде самотнє і зможе вбити лише небагатьох ворогів. Ви мусите лишитись тут, скликати всіх чоловіків дакоти, і тисячі воїнів повинні вбити за одну ніч тисячі ворогів. Гавандшіта розмовляв з духами. Ми переможемо уатшітшун, і вся земля аж до великої води знову належатиме нам.
— Гавандшіта вже одного разу казав про це і помилився, — відповів Токай-іхто.
— Ти надто довго був в уатшітшун! — вигукнув Четансапа. — Ти більше не віриш духам червоношкірих людей?! Ми не будемо тут жити. Ви повинні помститись за мене, і якщо не зможете перемогти, то вмріть усі із славою.
— Ми хочемо жити, Четансапа.
Чорний Сокіл, здавалось, заціпенів від цих слів. Потім його обличчя скривилось.
— Татанка-йотанка втік від нас, — промовив він з глибокою гіркотою, — і Токай-іхто йде до боягузів, він хоче жити. — Четансапа відвернувся. — Для чого, ти визволився з неволі, Токай-іхто? Лише для того, щоб тепер утекти, як койот? йди геть з мого намету! — Поранений насилу говорив, але його хвилювання було таким великим, що з грудей нестримно виривалися все нові й нові слова. — Скажи мені зараз же, Токай-іхто, ти будеш боротися чи ні? Ганьба тобі, коли ти не візьмешся до зброї! Не за боягуза заступався я в раді!
— Четансапо! — гостро відказав Токай-іхто. — Ми боротимемось, але іншим шляхом, ніж ти собі уявляєш. Наші чаклуни завжди казали нам, що уатшітшун володіють таємницею, яка надає їм сили. Я знаю тепер таємниці уатшітшун, але білі люди не знають моєї таємниці, яку я розгадав, сидячи у льосі форту. Ти підеш разом з нами. Ти потрібний нам.
Чорний Сокіл глянув на Токай-іхто. Здавалося, лише тепер він намагався збагнути зміст неясних слів або принаймні повірити їм, але в ньому знову прорвалось озлоблення переможеної, переслідуваної і зацькованої людини, в якої було лише одне бажання — втопити себе самого і всіх інших у кривавій, смертельній боротьбі.
— Токай-іхто, — сказав він, трохи підвівшись, — ти завжди був моїм молодшим братом, ти знаєш це. Три великі сонця тому я в раді подав голос, щоб ти, син Маттотаупи, міг повернутись до наших наметів, і тепер я теж захищав тебе, тоді як інші язики мовчали. Але коли ти так розм'якнув… мені соромно за тебе. Я скажу тобі слова, які примусять тебе знову стати воїном.
— Ти не можеш примусити мене, Четансапо. Я піду своїм шляхом і візьму з собою намети Ведмежого братства, навіть коли мені доведеться змусити їх до цього зброєю. Хуг.
— Токай-іхто, ти син зрадника. Ми втратили свою землю, бо твій батько зрадив нас. Якщо ти хочеш бути воїном і вождем, то борись, коли ж ти не хочеш боротись…
Токай-іхто встав.
— Ти розмовляєш зі мною так, — сказав він, — як розмовляв Шонка. Я син зрадника, і ти можеш вбити мене тоді, коли я вже зроблю те, що мушу зробити для чоловіків, жінок і дітей Ведмежого братства. Але не раніше. Токай-іхто не можна примусити.
Четансапа й собі спробував було підвестися, але впав.
— Токай-іхто! — хрипко сказав він. — Ти сам не знаєш, чого хочеш. Десять зим і літ ти прожив з Маттотаупою у вигнанні і не жалкував за тим. Прерії були тоді ще вільні. Тепер уатшітшун є нашими володарями, і ти мусиш ховатися, як загнаний звір. Ти хочеш переховуватися з жінками та дітьми, шукаючи притулку в печерах і скелях, поки вони не перестріляють усіх вас. Тепер я знаю це життя. Я не хочу більше жити, а проте лишаюсь воїном. Те, що ти кажеш, — мрія, і вона не гідна вождя. Ось глянь на мої гнійні рани, на мою кров. Сьогодні прийдуть сюди койоти, які вбили мене. Убий їх і склич наших чоловіків! Або йди геть з мого намету! Для боягузів тут нема місця.
— Це вирішить рада.
— Рада! Зрадники, які допустили, щоб зруйнували твій намет! А втім, поклич їх, щоб познайомитися з ними! Поклич! Якщо ти не підеш добровільно, то вони самі покажуть тобі дорогу звідси. Але Гавандшіта розмовляв з духами. Він скличе на боротьбу наших молодих воїнів! — Четансапа відвернув голову. З його рота збігала червона цівка.
Токай-іхто подав знак Монгшонгші та Уїноні. Вони підійшли до постелі Четансапи і заходились лікувати його цілющими травами та перев'язувати рани.
Коли про хворого подбали, Монгшонгша, що вся тремтіла, не відходила від постелі чоловіка.