Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді
- Автор: Ялом Ирвин
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2018
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді». Краткое содержание книги:
Затишний кабінет. Навпроти вас на м’якій та зручній кушетці сидить він — психотерапевт, той, хто вислухає історію ваших страждань, допоможе… Йому ви готові повністю довіритися. А як щодо нього? Чи так само ваш лікар відвертий з вами?
За допомогою історії Ернеста Леша, досвідченого фахівця, автор відкриває перед читачем загадковий і не завжди привабливий зворотний бік психотерапії. Які таємниці минулого приховує Ернест, про що він думає під час чергового сеансу, дивлячись на свого пацієнта? І, зрештою, хто такий терапевт: бог чи людина зі своїми хибами та слабкостями? Перед вами – психотерапія без прикрас.
«Оригінал. Поза сумнівом, оригінал», — міркував Маршал, підходячи до Пітера, який сидів на канапі й теревенив з іншим членом клубу — високим статечним чоловіком у червоному картатому піджаку, рожевій сорочці та широкій краватці з квітчастим візерунком. Маршал ще ніколи не зустрічав людей, які так одягалися б, він ніколи не бачив, щоб хтось міг настільки порушувати всі закони гармонійного стилю і водночас мати елегантний і гідний вигляд.
— Маршале, нарешті, — мовив Пітер. — Радий вас бачити. Познайомтеся: це Роско Річардсон. Його батько був найкращим мером Сан-Франциско за всю історію міста. Роско, це лікар Маршал Стрейдер, провідний психотерапевт Сан-Франциско. Подейкують, що нещодавно на його честь започаткували цикл університетських лекцій.
Після ґречних розшаркувань Пітер повів Маршала до обіднього залу, а тоді обернувся і сказав:
— Роско, я не вірю, що на ринку є місце для чергової комп’ютерної системи, але поки що не відкидатиму цю ідею; якщо Сіско вирішить інвестувати, мене це теж може зацікавити. Переконаєш мене — і я переконаю своїх інвесторів. Надішли мені бізнес-план до Цюриха, і я поверну його тобі в понеділок, коли повернуся до роботи.
— Чудова людина, — мовив Пітер, попрощавшись із Роско. — Наші батьки були знайомі. А ще він гарно грає в гольф. Роско живе неподалік від Сайпрес-Пойнт. Він пропонує цікавий варіант для інвестицій, але вам я б його не порадив: результатів від цих стартапів доводиться чекати надто довго. Грати в цю гру дорого — із двадцяти може «злетіти» тільки один. Звісно, якщо вам пощастить, можна отримати більше, значно більше, аніж двадцять до одного. До речі, ви не проти, що я називаю вас Маршалом?
— Звісно, ні. Це навіть доречно, адже нас не пов’язують професійні стосунки.
— Ви казали, що ніколи не бували в цьому клубі?
— Ні, — мовив Маршал. — Я тільки проходив повз нього і милувався ним. Він не схожий на ті місця, де зазвичай «пасуться» представники медичної спільноти. Я майже нічого про нього не знаю. Чим займаються члени клубу? Це переважно бізнесмени?
— Здебільшого це старі багатії Сан-Франциско. Консерватори. Більшість із них «стрижуть купони» з того, що свого часу успадкували. Роско — виняток, і саме тому він мені подобається. Йому вже сімдесят один, а він ще високо ширяє. Стривайте, що ж іще… Переважно це чоловіки, англо-саксонські протестанти, неполіткоректні — десять років тому я намагався протестувати проти такого «ладу», але питання тут вирішуються напрочуд повільно, особливо по обіді. Розумієте, про що йдеться?
Пітер ледь помітно кивнув на крісла, у яких похропували двоє вісімдесятирічних стариганів — вони щосили стискали примірники лондонської «Financial Times».
Діставшись обіднього залу, Пітер звернувся до мажордома:
— Емілю, ми готові замовити. Чи вдасться нам сьогодні скуштувати лосося в тісті? Il est toujours de´licieux.[22]
— Гадаю, я зможу вмовити шеф-кухаря приготувати його спеціально для вас, містере Макондо.
— Емілю, я пригадую, як ласував смачним лососем у «Cercle Union Interalliee», що в Парижі. — Він нахилися до Еміля і прошепотів: — Не кажіть про це французам, але тут він смакує мені значно краще.
Пітер невимушено теревенив з Емілем. Маршал не чув жодного слова; його вразила велич обіднього залу, включно з велетенською порцеляновою чашею, у якій розкошувала «мати всіх ікебан» — неперевершені тропічні орхідеї лилися каскадом із гілки червоного клена. «Якби ж то це бачила моя дружина», — подумав Маршал. За таку композицію хтось отримав чималі гроші, тож її маленьке хобі теж могло б перетворитися на щось справді корисне.
— Пітере, — мовив Маршал, коли їх всадовили за стіл, — ви так рідко буваєте в Сан-Франциско. Водночас ви є активним членом і цього клубу, і клубів у Цюриху та Парижі?
— Ні-ні, — з усмішкою мовив Пітер. Його розвеселила наївність Маршала. — За таких умов мені довелося б заплатити тут за сандвіч п’ять тисяч доларів. Усі ці клуби: «Circolo dell’Unione» в Мілані, «Atheneum» у Лондоні, «Cosmos» у Вашингтоні, «Cercle Union Interalliee» в Парижі, «Pacific Union» у Сан-Франциско, «Baur au Lac» у Цюриху — належать до однієї мережі, тож членство в одному з них гарантує привілеї під час відвідування інших. Власне, саме так я й познайомився з Емілем, який раніше працював у паризькому «Cercle Union Interalliee», — з цими словами Пітер узяв своє меню. — Маршале, пропоную випити.
22
Це завжди смачно (фр.).