Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді
- Автор: Ялом Ирвин
- Год: 2018
- Язык: украинский
- Год: FLC, 2018
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді». Краткое содержание книги:
Затишний кабінет. Навпроти вас на м’якій та зручній кушетці сидить він — психотерапевт, той, хто вислухає історію ваших страждань, допоможе… Йому ви готові повністю довіритися. А як щодо нього? Чи так само ваш лікар відвертий з вами?
За допомогою історії Ернеста Леша, досвідченого фахівця, автор відкриває перед читачем загадковий і не завжди привабливий зворотний бік психотерапії. Які таємниці минулого приховує Ернест, про що він думає під час чергового сеансу, дивлячись на свого пацієнта? І, зрештою, хто такий терапевт: бог чи людина зі своїми хибами та слабкостями? Перед вами – психотерапія без прикрас.
Утім, ця радісна новина мала гіркий присмак: вона не могла його розрадити, адже він щойно випустив із рук можливість добряче заробити. Чи трапиться йому колись іще один настільки заможний пацієнт, який понад усе прагнув би зробити його багатою людиною? Містер Макондо запропонував йому «частку в одній з інвестицій», і Маршал гадав, про яку суму йшлося. П’ятдесят тисяч? Сто? Господи, та його життя могло б суттєво змінитися! Він швидко все підрахував. Навіть його власна стратегія (Маршал використовував спеціальну програму для аналізу фондового ринку «Fidelity» й пошуку точок входу й виходу) протягом останніх двох років приносила йому шістнадцять відсотків річних. Якби він пристав на пропозицію містера Макондо поторгувати на зарубіжних валютних ринках, то зміг би подвоїти чи навіть потроїти свої прибутки. Маршал усвідомлював, що він є слабким трейдером-аутсайдером, бо навіть якщо йому вдавалося дізнатися якусь дещицю інформації, зазвичай було вже запізно. А зараз, уперше в житті, йому випала нагода перетворитися на інсайдера.
Авжеж, у такій ролі він міг би себе забезпечити і йому нічого не бракувало б. Йому не треба було багато. Єдине, чого він потребував, — це мати трохи вільного часу, аби присвятити три-чотири дні на тиждень своїм дослідженням і написанню книги. А ще — грошей!
Поза тим, йому довелося від цього відмовитися. Чорт! Дідько! Трясця! Та чи був у нього вибір? Невже він хоче піти шляхом Сета Панде? Чи Сеймура Троттера? Маршал знав, що вчинив правильно.
У п’ятницю, коли Маршал наблизився до масивних мармурових дверей клубу «Pacific Union», він відчував неабияке хвилювання і навіть страх. Протягом багатьох років він навіть не мріяв потрапити до таких легендарних клубів, як «P. U.», «Burlingame» та «Bohemian Grove». Тепер ці двері відчинилися. Маршал на мить зупинився, глибоко вдихнув і увійшов до таємного лігва обраних.
Йому спало на думку, що це своєрідний фінал подорожі, яка розпочалася ще 1924 року в переповненому і смердючому відсіку для пасажирів третього класу. Саме тоді його батьки, ще зовсім діти, прибули до Елліс-Айленд із Саутгемптона на трансатлантичній баржі. Хоча ні, усе почалося значно раніше в Пруссіні, штетлі[21] біля польсько-російського кордону з хиткими дерев’яними будиночками із земляною підлогою. Саме в такій хатині зростав його батько: у дитинстві він спав у теплому куточку на великій глиняній печі, що займала більшу частину приміщення.
«Як вони дісталися з Пруссіни до Саутгемптона? — повсякчас гадав Маршал. — Суходолом? Чи на човні?» Він ніколи про це не запитував, а зараз було вже пізно. Його батьки перетворилися на порох — вони давно лежали поряд у високій траві на цвинтарі «Анакостія», що на околиці Вашингтона. Останнім свідком тієї великої подорожі, який би міг щось знати, був материн брат Лейбел — він доживав віку на довгій дерев’яній веранді будинку для літніх людей у Маямі-Біч — ця будівля зі стінами, вкритими рожевим тиньком, геть просякла сечею. Треба йому зателефонувати.
Центральну ротонду у формі елегантного восьмикутника прикрашали величні шкіряні дивани з червоного дерева; на висоті дев’яноста футів її увінчувала розкішна напівпрозора стеля з вишуканим квітковим візерунком. Мажордом у смокінгу й лакованих черевиках шанобливо привітався і, почувши його ім’я, кивнув і провів до вітальні. Там, у віддаленому кутку біля гігантського каміна, сидів Пітер Макондо.
Вітальня була просто-таки велетенська — тут, либонь, розмістилася б половина Пруссіни. Високу стелю підтримували стіни, оббиті лискучими дубовими та яскраво-червоними оксамитовими панелями із зображеннями геральдичних лілій. Шкіра була всюди — Маршал швиденько нарахував дванадцять довгих канап і тридцять масивних крісел. Деякі з них зайняли висохлі сиві старигані у смугастих костюмах із газетами в руках. Маршал пильно до них придивлявся, намагаючись з’ясувати, чи вони взагалі ще дихають. Дванадцять канделябрів на стіні — це означало, що всього в кімнаті їх сорок вісім. Кожен із них мав три ряди лампочок — на внутрішньому ряді їх було п’ять, на наступному — сім, а на зовнішньому — дев’ять. Разом двадцять одна лампочка, а отже, всього їх було… Маршал припинив підрахунки, помітивши на одному з камінів дві металеві фігури заввишки три фути, що підтримували книжки. То були копії закутих рабів Мікеланджело. У центрі вітальні він побачив масивний стіл із купами газет — здебільшого то були фінансові видання з усіх куточків світу. Біля стіни стояла скляна шафа, у якій він побачив велику порцелянову чашу кінця вісімнадцятого століття з табличкою, на якій зазначалося, що це — подарунок одного з членів клубу, витвір майстрів Чінґ-те Ченґ. На ній зображувалися сцени з роману «Сон у червоному теремі».
21
Невеличке містечко, серед мешканців якого переважають євреї.