Брехуни на кушетці. Психотерапевтичні оповіді

Йому спало на думку, що це своєрідний фінал подорожі, яка розпочалася ще 1924 року в переповненому і смердючому відсіку для пасажирів третього класу. Саме тоді його батьки, ще зовсім діти, прибули до Елліс-Айленд із Саутгемптона на трансатлантичній баржі. Хоча ні, усе почалося значно раніше в Пруссіні, штетлі[21] біля польсько-російського кордону з хиткими дерев’яними будиночками із земляною підлогою. Саме в такій хатині зростав його батько: у дитинстві він спав у теплому куточку на великій глиняній печі, що займала більшу частину приміщення.

«Як вони дісталися з Пруссіни до Саутгемптона? — повсякчас гадав Маршал. — Суходолом? Чи на човні?» Він ніколи про це не запитував, а зараз було вже пізно. Його батьки перетворилися на порох — вони давно лежали поряд у високій траві на цвинтарі «Анакостія», що на околиці Вашингтона. Останнім свідком тієї великої подорожі, який би міг щось знати, був материн брат Лейбел — він доживав віку на довгій дерев’яній веранді будинку для літніх людей у Маямі-Біч — ця будівля зі стінами, вкритими рожевим тиньком, геть просякла сечею. Треба йому зателефонувати.

Центральну ротонду у формі елегантного восьмикутника прикрашали величні шкіряні дивани з червоного дерева; на висоті дев’яноста футів її увінчувала розкішна напівпрозора стеля з вишуканим квітковим візерунком. Мажордом у смокінгу й лакованих черевиках шанобливо привітався і, почувши його ім’я, кивнув і провів до вітальні. Там, у віддаленому кутку біля гігантського каміна, сидів Пітер Макондо.

Вітальня була просто-таки велетенська — тут, либонь, розмістилася б половина Пруссіни. Високу стелю підтримували стіни, оббиті лискучими дубовими та яскраво-червоними оксамитовими панелями із зображеннями геральдичних лілій. Шкіра була всюди — Маршал швиденько нарахував двана­дцять довгих канап і тридцять масивних крісел. Деякі з них зайняли висохлі сиві старигані у смугастих костюмах із газетами в руках. Маршал пильно до них придивлявся, намагаючись з’ясувати, чи вони взагалі ще дихають. Дванадцять канделябрів на стіні — це означало, що всього в кімнаті їх сорок вісім. Кожен із них мав три ряди лампочок — на внутрішньому ряді їх було п’ять, на наступному — сім, а на зовнішньому — дев’ять. Разом двадцять одна лампочка, а отже, всього їх було… Маршал припинив підрахунки, помітивши на одному з камінів дві металеві фігури заввишки три фути, що підтримували книжки. То були копії закутих рабів Мікеланджело. У центрі вітальні він побачив масивний стіл із купами газет — здебільшого то були фінансові видання з усіх куточків світу. Біля стіни стояла скляна шафа, у якій він побачив велику пор­целянову чашу кінця вісімнадцятого століття з табличкою, на якій зазначалося, що це — подарунок одного з членів клубу, витвір майстрів Чінґ-те Ченґ. На ній зображувалися сцени з роману «Сон у червоному теремі».