Українець і Москвин: дві протилежності

Сто двадцять років тому московський професор М. Поґодін виклав московський ідеал держави і суспільного устрою. За тим ідеалом держава (Московська) — це одна ВСЕОХОПЛЮЮЧА, гармонійна цілість. Всі сили нації — матеріяльні і духові — є частинами державної машини, і всі вони допасовані до найвищої мети (а нею є, як бачимо, «рятувати гнилий Захід». — П. Ш.). Всією цією машиною (державою) керує лише одна рука — рука царя, яка будь–коли може єдиним порухом спрямувати цю машину в будь–якому напрямі. Така машина (держава), одушевлена ЄДИНИМ почуттям (месіянізмом. — П. Ш.) та скріплена «єдіномишлєнієм», є непереможна, є вічна, є провідником всього світу. Отже, бачимо, що монархіст М. Поґодін сто двадцять років тому уклав точний план будови теперішнього СССР. Над здійсненням цього плану працювало кілька поколінь москвинів УСІХ — без жодного виключення — політичних переконань: монархісти, буржуї, демократи, соціялісти, ба, навіть і ті москвини, що голосили європейські ідеї — т. зв. «западнікі». Напр., один з них Н. Огарьов писав: «Ми не можемо толерувати рівних поглядів, бо ж погляди, переконання не є власністю особи, але є власністю спільноти, громади».

Московські націоналісти — «слов’янофіли» вважали «єдінамисліє» найвищим осягом московського національного духа. Таку її оцінку духової деспотії, духового рабства можна зрозуміти, бо вони були московськими націоналістами. Але точнісінько так оцінювали те «єдінамисліє» і «западнікі» — люди, що голосили європейські ідеї, з яких найголовнішою була і є свобода особистої думки, отже, цілком протилежна «єдінамислію». Як пояснити це несамовите поєднання двох діяметрально протилежних ідей? Дуже просто. Голошення європейських ідей тими ніби прихильниками їх було порожньою фразеологією в XIX ст. так само, як було і у XVIII ст. У XX же ст. нею стала соціялістично–інтернаціональна фразеологія. А всі вони були лише димовою заслоною, за якою ховалася їхня месіянська ідея. Теперішня пролетарська Московщина послідовно і неухильно йде шляхом царсько–буржуазної Московщини, лише з тою різницею, що щедріше вистелює той шлях людськими трупами — чужими і своїми. Символічно це зобразив московський маляр В. Вєрєщаґін (1842–1904). Він намалював провалля, заповнене трупами, а по них переїздять те провалля гармати. Цей малюнок нам говорить більше, як томи історичних праць. На ньому бачимо все те, що називається московський НАРОД. Заповнити мільйонами трупів ями на шляху до панування, трупами навіть своїми власними — це святий обов’язок «вибраного» народу. «Ламі стєной!». «Іль мало нас? — Мільйони нас! Нас тьми, і тьми, і тьми! Папробуйтє сразітса с намі! Віновни ль ми, коль хруснєт ваш скєлєт в тяжкіх, нєжних наших лапах?» (А. Блок). І справді, «ломили стіною», масою не лише в поезії. За першої світовой вйни атакували 32 рази Перемишль; йшли лава за лавою з кличем «Впєрьод за царя!»; йшли аж поки їхні трупи не заповнили рови і дротяні загороди Перемиської твердині, а, заповнивши їх, по трупах (буквально) вдерлися до твердині. За другої світової війни наступали москвини з кличем «Впєрьод за Сталіна!» доти, доки німці не вистріляли всіх своїх набоїв, а тоді по горах трупів вривалися на німецькі позиції. «Жизнь — капєйка!» Хоробрість? Ні! Індивідуальна хоробрість є чужа московській духовості, бо ж індивідуалізму у Москвина нема ані на макове зернятко у всіх царинах його життя. Це «ламі стєной» є стихія дикої, нічим не стриманої азійської орди, що її жене жадоба крови, жадоба жерти, жадоба знущатися, насолоджуватися муками подоланих, жадоба нищити все вище за нього, жадоба панувати.