Українець і Москвин: дві протилежності

«Цих «чому» має Москвин тисячі, бо не має в голові засади, виробленої працею поколінь, бо ж ті покоління властиво ніколи не жили. За них жила лише державна влада, влада абщіни, яка і викидала згори одиниці правила зовнішньої поведінки. Ці правила, накинуті ззовні, а нє зроджені в душі одиниці в процесі її розвитку, москвин, ясна річ, викидав на смітник при першій же нагоді. В «Европі закон, обов’язок формувалися тисячоліттями. Зло і добро означено, зважено, розміри і ступені мірялися мудрецями людства невпинною працею над душею людини. В Московщині цього не було. Там ані добро, ані зло не мірялося власним сумлінням, а диктувалося згори без жодної участи одиниці… «нема у нас, москвинів, почуття обов’язку, бо ж звідки міг він узятися» (Ф. Достоєвскій. «Днєвнік пісатєля»). Отже, бачимо, що у правосвідомості навіть їхньої інтелігенції різниця між твоїм і моїм є «гібєльная», с. т. веде до загибелі» (Д. Донцов. «Підстави…»).

«Нові соціялістичні ідеологи московського суспільства пішли слідами старих царських. І це цілком зрозуміло і природно, бо ж ціла Марксівська наука засвоювалася москвинами власне через її матеріялістичний фаталізм та таку, як і московська, неґацію ролі особистости в історії. Література цих ідеологів намагається за всяку ціну (особливо по 1917 році) знищити всякий індивідуалізм в творчості, заміняючи індивідуальну творчість масовою, гуртовою. Для цих ідеологів не сміють існувати вожді, герої, царі, боги. Москвини ненавидять європейську літературу, мистецтво, європейську культуру загалом саме тому, що вона апотеозує визначну особистість, що представляє боротьбу одиниці за ідеали, цілком протилежні московським. Протилежні ідеали, що їх висловлювали Л. Толстой, Ф. Достоєвскій, М. Горький, В. Соловйов, М. Бакунін, В. Лєнін і т. п. Ідеали, що їх висловлювали і московські слов’янофіли–монархісти і московські народники–соціялісти. З усієї плеяди московських письменників, і буржуазних монархістів, і пролетарських соціялістів нема ні одного, який не вважав би всесторонній розвиток особистости за найгірше нещастя для Московщини. Напр., К. Леонтьев пише: «Візантійський ідеал є тим добрий, що не має в собі того перебільшеного поняття про людську особистість, ідеал, що його вніс в історію германський феодалізм; що не має тої надзвичайної самопошани особи, яка передісталася дорогою заздрости і наслідування перше до буржуазії і яка викликала демократичну революцію в Европі та породила всі ті фрази про безмежні права особи, а тоді просякла і до нижчих верств європейського суспільства, роблячи з усякого наймита та шевця скалічену нервовим почуттям особистої гідности особу (К. Леонтьев. «Васток, Расія і славянства»). Отже, москвини вважають людину, що має почуття особистої гідности, людиною СКАЛІЧЕНОЮ, с. т. не нормальною. Інший московський письменник Н. Шевірьов цілком відкрито ставить крапку над «і», пишучи: «Суть минулої історії московського народу і завдання будучности є в приниженні особистости». Цей заповіт царського буржуя, це «завдання будучности» виконали пізніш і виконують донині на всі 100% московські пролетарські демократи (за: Д. Донцов. Там же).