Українець і Москвин: дві протилежності

«В найгірші часи європейської історії ми бачимо деякий респект перед особистістю, деяке визнання її незалежности, деякі права, належні талантові, генієві. Хоч які суворі були тодішні уряди, але Б. Спінозу не заслали «на пасєлєніє», Г. Лессінга не «сєклі» та не віддавали «в салдати». В цій пошані не лише матеріяльної, але моральної сили, в цьому визнанню особистости є одна з великих чеснот європейця. А у нас, москвинів, нема нічого подібного. У нас особа завжди була придушена, поглинена державою, абщіною. Те неписане моральне, стримуюче владу, інстинктове визнання прав особи, права особистої думки — до нас, москвинів, не могло перейти і не перейшло. Державна влада у нас є більш незв’язана, більш самопевна, ніж у Туреччині чи Персії. У нас державну владу ніщо не стримує, ніяке минуле» (А. Герцен. «С таво бєрєґа»). Московський соціяліст–анархіст каже: «Московський народ шанує в особі свого царя символічне представлення єдности, величі московської землі» (М. Бакунін. «Пісьма а патріатізмє»).

«Примітивізм цілого суспільного ідеалу, придавленість одиниці, нерозвиненість автономної моралі і правного почуття, необмежений культ маси — ось та генеральна ідея, що зробила з московського народу рабів, орду, нездатну на відпору ніякій владі згори; масу, що протиставляє активності хаос; людській енергії — енергію натури, яку вона навіть опанувати не вміє; організації — кий; приматові розуму та волі — покору та інстинкт; складності форм — московську безформність у всім суспільнім житті. Під впливом цієї генеральної лінії та установ, з яких вона зродилася, повстав і своєрідний московський ідеал свободи, рівности і демократії, ідеал, якому аналогії даремно шукатимете в Европі чи Америці. Західний ідеал свободи — це право впливати на державну машину, яка нічого не сміє зробити без волі одиниці. Ідеал московської свободи — зрівнання всіх, що виносяться над юрбою, зрівнання, осягнене хоч би й ціною політичного рабства. Ідеал свободи у москвинів — це найбільш вульгарний ідеал рівности, еґалітарности. За свідченням Н. Данілєвского («Расія і Європа») москвини розуміють демократію не як народоправство, але як ЕГАЛІТАРНІСТЬ. Але і цей московський ідеал рівности не є ідеалом рівности європейця. В Европі — це оправдане намагання стати сильнішим, працею зрівнятися з тими, що стоять вище. В Московщині — це намагання слабших стягнути сильніших вділ, зрівняти їх з собою, а не себе з ними. Найяскравіше цей ідеал виявився в економічному житті москвинів. Серед трьох головних галузей людської праці: продукції, виміну і поділу, — саме ПОДІЛ був головним у свідомості і московського інтелігента і московського мужика. Змушений у всій своїй діяльності пристосовуватися і слухати абщіну, а не власного розуму, москвин не мав можливости розвинути особисту ініціятиву, а звик легковажити її в суспільному, церковному та державному житті. Та навіть і найбільш напружене особисте зусилля не може принести несподіваних наслідків для одиниці в системі, в якій наслідки того зусилля припадали іншій особі при найближчому переділі. Отже, не дивно, що за такої системи господарки переділ став економічним ідеалом москвина, а зусилля, праця, продукція — ці підстави всієї європейської культури — зійшли у москвинів на друге місце. Заздрість невдахи, нездатність власними силами вибитися вгору, знаходження садистичної насолоди в нівеляції щасливіших — це є московський егалітаризм, притаманний і московському інтелігентові і московському мужикові» (Д. Донцов. Там же).