Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
6
Клютов вийшов із палати-люкс, у якій лікувався Назаров, і в супроводі двох охоронців попрямував до ліфта, біля якого під час перебування олігарха в палаті теж чатували дужі хлопці з його служби безпеки. Коли викликали ліфт і його двері відчинилися, Клютов зайшов у кабіну разом з одним охоронцем, інші три кинулися до східців, щоб опинитися на першому поверсі раніше за
шефа. Палата Назарова на третьому поверсі, тому зробити це було неважко. Але коли охоронці, захекавшись, підбігли до дверей ліфта на першому поверсі, в усій лікарні на мить згасло світло. Коли ж лампи денного світла, вмикаючись, заблимали, виявилося, що ліфт не працює. Не було характерного шуму, кнопки виклику кабіни не світилися.
— Колю, ти — тут, Єгор — на другий, я — на третій, — кинув Сергій, один з охоронців, і обидва зникли за дверима, що вели на східці.
Єгор за кілька секунд опинився на другому поверсі. Дверцята ліфта були напіввідчинені. З кабінки виглядала прищемлена дверцятами нога. Єгор підскочив ближче: на підлозі нерухомо лежав охоронець Сьома. Віктор Романович Клютов щез.
— Колю, Сергію, миттю на другий — шеф зник. Пильнуй! — Єгор кинув трубку рації в кишеню піджака й вихопив з-під руки «Макаров», зняв запобіжник.
За кілька секунд усі троє охоронців уже стояли біля кабіни ліфта на другому поверсі. Єгор силою розсунув дверцята, зайшов до кабіни й, нахилившись над Семеном, спробував намацати на його шиї пульс.
— Живий, — констатував Єгор. Він перевернув тіло навзнак: крові й інших слідів боротьби ні на підлозі, ні на тілі не було. — Мабуть, оглушили. Але з ним розберемося пізніше. Нападники десь тут, недалеко. Спуститися ліфтом вони не могли, східцями теж, бо ми ж ними піднімалися. Значить, або ці суки піднялися нагору, або причаїлися на цьому ж поверсі. Ану, швидко розбіглися коридором. Перевіримо всі кімнати. Бути уважними. Раз хтось вирубив Сьому, а це не так-то й просто, видно, хлопці серйозні. Уперед! — швидко проторохтів Єгор і першим кинувся в коридор.
Людей у коридорі не було. Один з охоронців різко відчиняв по черзі всі двері, заскакував усередину кімнат, двоє з пістолетами напоготові чатували на вході. У деяких кімнатах зчинявся ґвалт, деякі були порожні. Охоронці за кілька хвилин перевірили майже всі приміщення. Лише в одній кімнаті двері були замкнені.
Єгор подивився на здоровезного Миколу й мовчки показав на зачинені двері. Той відступив на кілька кроків і з силою вдарив у них усією масою тіла. Двері зіскочили з петель, і охоронець полетів разом із ними всередину кімнати. Далі все сталося миттєво. А саме — що і як відбулося — пізніше не зміг до пуття пояснити ніхто. З-за шафи з медикаментами вистрибнув високий чоловік, голову якого закривала чорна шапочка з великими прорізами для очей. Він різко хитнувся вправо тієї миті, коли Єгор вистрелив, потім вліво, коли вистрелив Сергій. Блискавичним ударом ноги влучивши в груди першому і зацідивши рукою в ніс другому, чоловік вискочив у коридор. Коли підвівся з підлоги Микола, отямилися Єгор та Сергій і всі кинулися з кімнати, в коридорі вже нікого не було. Лише на підлозі біля східців, що вели до виходу, виднілися кілька невеличких крапель свіжої крові.
Охоронці повернулися до кімнати, що зяяла вибитими дверима, і лише тепер побачили, що за шафою, з-за якої кілька хвилин тому вискочив нападник, нерухомо лежав їхній патрон — Віктор Романович Клютов.
7
Полковник ФСБ Теодор Середа тільки-но хотів відкрити рота, щоб продовжити «профілактичний натиск», як враз його перебив Пацько. Голосом, який можна упевнено назвати овечим беканням, цей нахаба й грубіян тихо-тихо, наче благаючи про пощаду, промовив:
— Товаришу полковнику, не треба в Росію. Я ж звідти втік, щоб повернутися на Батьківщину, в рідну Україну. Там мені погано. Я все розповім, як було насправді, у всьому зізнаюся. Тільки залишіть мене тут. І в тому, що я підклав вибухівку тому чортовому Машкову, винен більше він, а не я. Він мене
ображав, називав хохлом, знущався, перекручуючи на свій лад українські слова, які іноді проскакували в мене. А я ж не і гоп) тіста, що можу терпіти. Характер у мене такий: тільки що ні1 по-моєму — відразу б’ю в пику. А тут бачу, що я там сам один, а їх багато, то я й вирішив помститися. Я убивати нікого не хотів — так, полякати. Ту машинку, що підклав, я і робив таку, що більше шуму, ніж руйнування чи жертв.
Іїй ж спеціалісти, можете це все перевірити.
Усе, що зараз сказав, напишеш, — тим самим «профілактичним» тоном мовив Середа, якого, здавалося, зміст слів зовсім не пройняв.