Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
— Просто-таки «розгул»? — перебивши журналіста, іронічно промовив Богдан Данилович.
— Ну, гаразд, скажемо м’якше — про окремі випадки вживання наркотиків курсантами академії. Наскільки мені відомо, після моєї публікації керівництво Служби вжило відповідних заходів. Деякі начальники полетіли з посад, кількох курсантів тихцем звільнили. Я, до речі, чекав якихось неприємностей від вашої контори. Поки що Бог милував. Можливо, залишили на потім?
— Так що ж там в академії курйозного трапилося, про що навіть такий принциповий журналіст, як Сашко Ліченко, не наважується писати в своєму бульварному виданні?
— О, все-таки я вас, пане полковнику, вивів з рівноваги, якщо ви почали ображати найпопулярнішу в столиці газету.
— Та я й не збирався ображати. Не хочеш говорити — не говори. Завтра прочитаю. Ти ж не втримаєшся. Якщо подія справді того варта.
— А як би ви, Богдане Даниловичу, як заслужений полковник служби, який віддав служінню державі не один десяток І міми, зреагували, коли б дізналися, що ваші колеги — майбутні офіцери, роблять одне одному в туалеті гуртожитку мінет?
Зорій лише на кілька секунд застиг, дивлячись просто в очі журналісту, а потім спокійно, наче Ліченко щойно повідомив полковникові про те, що кава вже охолола, сказав:
А як мені реагувати? Яке суспільство — така й молодь.
І наші курсанти нічим не відрізняються від інших пацанів.
Ви думаєте? А мені завжди здавалося, що ваші, як ви висловилися, пацани повинні відрізнятися від інших. Завжди ж в органи добирали найкращих, найрозумніших, найбільш моральних, фізично бездоганних юнаків, а тепер і дівчат. Що трапилося? Де ж та чистота лав? Де ж поділися чисті руки, гарячі серця?
— Не ятри душу, Сашко. Нічого не скажеш — ти вибрав якраз і»дало момент, щоб порушити тему моралі в органах. Мене зараз і так нудить від того, що коїться у нас, та й взагалі в державі.
Я саме на цю тему й хотів з тобою поговорити, спитати поради й попросити, можливо, допомоги. Щоправда, після того, що ти тут
розповів, я не знаю, як ти нам зможеш допомогти.
— Мабуть, ваше начальство знову хоче барвистою картиною затулити обшарпану штукатурку? — Ліченко сказав це серйозно й без будь-якої іронії.
— Сашко, ти, як завжди, проникливий і поблажливий. При цьому малювати картину тобі доведеться на громадських засадах.
— Авжеж, звикли все на халяву. Давайте, викладайте, що там можна нині використати як офігенний здобуток лицарів плаща й кинджала?
5
Вийшовши з кабінету Зорія, підполковник Яруга попрямував до відомчого готелю на Ірининській. Полковник Середа зустрів свого колегу не дуже привітно.
— Думав, що про мене вже забули. Поснідав у вашій їдальні на першому поверсі готелю, кави-чаю напився, новини рідною мовою надивився-наслухався — а ти все не
йдеш. Ну, розказуй, що там наш терорист? Розколовся чи треба нам підключатися?
— Теодоре Йосиповичу, мабуть, нам треба проїхатися в СІЗО. У нашого колеги Петра Симка розмова з Пацьком не клеїться. Я щойно від полковника Зорія, при мені Петро доповідав про результати допитів. Точніше — про їх відсутність. Не зізнається Пацько у скоєнні нападів на Назарова й Бойченка, і квит. Каже, що не був тоді взагалі в Києві. Зараз, поки ви зберетеся, я заскочу до себе, видам кілька телефонних дзвінків: у Вінницю, де, за словами Пацька, він перебував у той час, коли скоєно напади на олігархів, і попереджу Симка, що ми зараз приїдемо. Спускайтеся вниз і чекайте мене біля готелю — за хвилин десять-п’ятнадцять я під’їду.
За годину Яруга й Середа сиділи в кімнаті слідчого й чекали, коли приведуть підозрюваного Пацька. Але першим зайшов підполковник карного розшуку Петро Симко. Яруга познайомив міліціонера і гостя з Росії. Петро Олександрович коротко повторив те, що вже розповідав Богданові Зорію.
— Наволоч кінчена цей ваш Пацько, — Симко не приховував роздратування. — Я його і так, і так, а він ні в яку. Не думаю, що у вас щось вийде.
— А у нас буде зовсім інша розмова, — Середа не виявляв жодних ознак хвилювання, сидів спокійно й тарабанив тихенько пальцями по прикрученому до підлоги столу. — Це ви звідкись придумали, що Пацько причетний до побиття ваших, як ви називаєте, олігархів. Я ж мушу дізнатися, навіщо він підклав вибухівку в цеху і чи дійсно намагався підірвати нею своїх колег у слюсарні. Крім того, до нього є й інші запитання, на які він мусить дати відповідь. Якщо виявиться, що Пацько — звичайнісінький мстивий покидьок, то вважатиму, що я даремно потурбував вас, змусивши носитися зі мною як з писаною торбою. У вас тут, я бачу, своїх проблем хоч греблю гати.