Соло бунтівного полковника. Вершина
- Автор: Сахно Анатолій Іванович
- Год: 2014
- Язык: украинский
- Год: Видавництво «Ярославів Вал»
- ISBN: 978-617-605-043-8
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Соло бунтівного полковника. Вершина». Краткое содержание книги:
Тут є все: вічні загадки життя, смертельні ризики і безглуздя смерті, благородство ідеалістів та інфекція цинізму; тут є карколомні сюжетні ходи, гостра інтрига.
Це роман-смерч. З роману б’є несамовита енергія зла й підлості, він перейнятий катастрофальними передчуттями. Але в ньому й тонко жебонить надія, що людина вистоїть проти всіх нелюдських спокус і випробувань, якщо…
Саме із Сашком Ліченком Богдан Данилович вирішив обговорити питання, пов’язані з піаром, підвищенням рейтингу СБУ тощо. Зорій мав кілька цілей. Якщо акція вдасться, то імідж Служби дещо підвищиться. Якщо ні, то все можна списати на непорядність Сашка та його начебто недостатній професіоналізм. Можна було б залучити до акції тямущих журналістів із солідних аналітичних видань, таких, наприклад, як «Підсумки тижня», але там — специфічний народ, з яким не так просто знаходити спільну мову. Можна, звичайно, але морочитися треба довше. Кожен журналіст має свою ціну і точку продажності. Богданові займатися цими нюансами нині було ніколи. У нього є інші завдання.
— О, преса — джерело постійних наших прикростей! — замість вітання бадьоро випалив Зорій відомий вислів Джо Ле Карре.
Богдан Данилович і Ліченко обнялися. Хто й коли започаткував цей не дуже зрозумілий з погляду чоловічої етики звичай, Зорій не знав. Але іноді полковникові гидко було спостерігати, як солідні дядьки, зустрічаючись, не лише обіймаються, а й цілуються мало не взасос. Так робили не тільки друзі й приятелі Богдана, а й депутати у Верховній Раді та дрібніших радах, міністри, чиновники всіх рангів і мастей. Мавпувала й інша дрібнота. Коротше, вся чиновницька Україна обнімалася, цілувалася, слинилася.
— Де це ти пропадав? Мабуть, мандрував по всіх усюдах, занотовував незвичні епізоди з життя народів світу, щоб потім приголомшити нас, невиїзних, якоюсь дивиною?
— Навіщо мандрувати по світах? — Сашко Ліченко підхопив жартівливий тон свого старшого приятеля. — Ну, побачив, ну — приємно вражений на мить. Можливо, навіть не самим виглядом чогось чи краєвидом, а його історичністю. Але кому розкажеш? Кому покажеш, навіть коли зробиш знімки чи відеозапис?
Це раніше більшість людей за все своє життя за хвіртку свого двора жодного разу не виходила. Тоді можна було когось здивувати. А тепер усе по ящику показують. Кого здивуєш, що бачив єгипетські піраміди чи венеціанські канали? Та, Господи, хтось, може, для годиться скаже «Та-а-ак» або «Та ти шо!» чи «Ух ти!». Буза це все. Не варте того.
— Можливо, єгипетські піраміди вже нікого й не цікавлять.
Але ж люди скрізь різні. І звичаї в кожного народу свої. Тож є що розповідати тим журналістам, які мають можливість вискочити хоч ненадовго з нашого українського болота. По коньячку? — зненацька змінив тему Зорій.
— По краплі, - погодився Ліченко. — Так що трапилося у нашій таємній конторі, якщо вона згадала про старого вовка?
— Це хто тут старий? Що тоді мені казати? Я ж від тебе старший років на десять, — Богдан Данилович показав два пальці дівчині, що стояла за прилавком. Та з розумінням кивнула.
— Кажу вам, пане полковнику, вже хватка не та. Колись, ще років хоч би з чотири-шість тому, якби мені попалася інформація, яку мені сьогодні підкинули добрі люди, я б її розкрутив на повну котушку. А зараз думаю: чи варто зв’язуватися з вашим відомством? Воно хоч і не таке страшне, як було раніше, але смороду буде чималенько.
Зорій уже відчував, що за цим початком настануть пауза й очікування того, що полковник розпитуватиме, що до чого, і тут Сашко почне торгуватися, випитувати, уточняти, одне слово, виконуватиме свою звичну роботу. І Богданові Даниловичу в цьому разі потрібно триматися напоготові, бо незчуєшся, як завтра в газеті вже буде надруковано матеріал з його, Зорія, власними висловлюваннями. При цьому зазвичай не завжди точними. Але й Богдан Данилович любив пограти в ці ігри. Отож удав, що піймався на вудку журналіста.
— А що ще такого може трапитися в СБУ, про що не писала б журналістська братія?
— Та осоромилися ваші молоді бійці, так би мовити — майбутня ваша зміна. Воно-то нічого б дивного, якби таке трапилося зі звичайними хлопцями, наприклад, петеушниками чи навіть студентами Інституту культури. Усім відомо, що і там, і там рівень культури майже однаковий. Але щоб до такого дійшли майбутні контррозвідники чи інша «біла кістка» органів держбезпеки, це вже занадто! Мені доводилося писати раніше про розгул наркоманії в академії СБУ…