#Галябезголови

Галя мовчала.

— Галю… Не мовчи! — попросив, ледь стримуючи роздратування.

Підвела очі, глянула на Тьому розгублено.

— Як ти знайшов мене?

— Не знаю. Серце підказало. Їхав до батька, аби попросити допомоги у пошуках. А ти тут… — торкнувся Галиної руки. — Галю. Поїдемо додому?

Ручку відняла.

— Можна я трохи побуду одна?

— Як скажеш! Я почекаю! Я готовий на все, щоб заслужити твоє прощення. Тільки… пообіцяй, що не заподієш собі шкоди. Прошу! Бо я починаю хвилюватися за тебе, Галю. Обіцяєш?

— Обіцяю…

Добре, що у Чорнобая відмінний слух: встиг відійти від дверей, потиху добігти до кухні, увімкнути електричний чайник, перш ніж син вийшов з вітальні і став на порозі кухні.

— Тату, може, тепер поясниш, що відбувається? — спитав напружено. — Як Галя у тебе опинилася?

— Приїхала. Мав її вигнати? — відповів Чорнобай. — Краще скажи, якими вітрами тебе до мене прибило. Раніше ти Затятове обходив десятою дорогою.

— Хіба зараз це має значення? — роздратувався Тьома. — Мене інше вражає! Ти приїжджав до Києва, говорив зі мною про Галю, але не сказав, що вона у тебе! Чому, тату? А раптом у мене через те зараз — великі проблеми!

— Галя не хотіла, аби хтось знав, де вона є.

— Цирк! Просто цирк, тату! Що за армію спасіння ти тут влаштував?!

— Який цирк, Артеме?! Ти краще не обмовся Галі, що я знав про її хворобу.

— А вона не знає, що ти знаєш?

— Я з лікарем радився. Він сказав: сама має признатися, якщо стане довіряти.

— Не призналася?

Чорнобай крутнув головою: ні. Тьома хмикнув іронічно: ясно!

— Вдома я швидко поверну їй віру в життя, — мовив легковажно. — Кохання творить дива. А Галя мене любить.

— Головне, щоб вона у твоїй квартирі оту «медсестру» не застукала!

— Усе під контролем! — усміхнувся Артем.

Тої ночі Андрій Чорнобай не заснув. У єдиній спальні лісового барлогу лишилися молоді, а він крутився на дивані біля згаслого каміна у вітальні і чомусь не хотів уявляти, чим зараз вони можуть займатися. Бо не мав сил те зупинити.

— Хоч би заснути, — бурчав, та тієї ночі сон не зазирав до чарівної хатинки у лісі. Так і лежав, витріщивши очі.

Коли посеред ночі зі спальні почувся неясний шурхіт, підхопився. Тихо вийшов у коридор. До спальні — рівно п’ятнадцять кроків. Не пройшов і п’яти. Зупинився, бо ясно розчув голоси невістки і сина.

— Ні! — тихо казала Галя. — Не треба, Тьомо!

У коридорі Чорнобай закам’янів від жаху, бо відчув, як невтримно збуджується: задихав важко, ані кроку ступити не може… «Дідько! Та що зі мною?!» — спробував повернути собі здоровий глузд, та марно!

У спальні Галя сиділа на ліжку, обхопивши коліна руками, дивилася у білі простирадла. Тьома збуджено обіймав дружину, цілував у шию.

— А як ще я зможу довести тобі, що все, крім тебе, — вторинне, несуттєве і неважливе?!