Вибрані твори. Том III

Брасбаунд. Так, я знаю все, що зробили ви, і що зробив Каді. Річ у тому, чому ви це зробили?

Керней. Трохи терпцю, і ми цього дійдемо. Містере Ренкін, чи не будете ви ласкаві оповідати далі?

Ренкін. Того самого дня, як сер Ґовард та леді Сісілі виїхали на екскурсію, до мене вдався по ліки один з прихильників шейха Сіді-ель-Ассіфа. Він сказав мені, що я ніколи вже не побачу сера Ґоварда, бо владареві його відомо, що він християнин, і він, владар, має відбити його в капітана Брасбаунда. Я поспішив на яхту і попросив її власника об’їздити все узбережжя й пошукати військового корабля або крейсера, що міг би зайти в гавань і вплинути на представників влади.

Сер Ґовард обертається й дивиться на Ренкіна, раптом засумнівавшись щодо його чесности як свідка.

Керней. Але, як я зрозумів із слів нашого священика, ви повідомили, що Брасбаунд змовився з шейхом і зобов’язався видати йому сера Ґоварда?

Ренкін. Це був занадто спішний висновок з мого боку, капітане Керней. Але виявляється, що угода їхня зводилась до того, що капітан Брасбаунд повинен був супроводити мандрівників під охороною шейха і за це мусив платити йому певну суму з кожної людини, з умовою, проте, що серед них не буде християн. Як я розумію, він намагався провезти сера Ґоварда таємно, але шейх про це довідався.

Дрінквотер. Правильно, добродію. Так воно й було. Капітан...

Редбрук (знову примушуючи його замовкнути). Та цить-бо, дурню, кажуть тобі!

Сер Ґовард (до Ренкіна). Дозвольте запитати, чи не розмовляли ви з цього приводу з леді Сісілі?

Ренкін (наївно). Так. (Сер Ґовард щось бурчить із значущим виглядом, неначе маючи сказати: «Я так і думав». Ренкін провадить далі, звертаючись до суду). Дозвольте висловити вам свій жаль, капітане та джентльмени, що тут так мало стільців.

Керней (з добродушною, чисто американською ґречністю). О, це не варто уваги, містере Ренкін. Ну, що ж, тим часом я не постерігаю злої волі в цій справі. Тут скоріше нерозсудливість, властива людській натурі, але не злочин. Ну, а тепер черга представника обвинувачення. Доповідати маєте ви, леді Вайнфліт.

Леді Сісілі. Я можу розповісти вам саму лише правду...

Дрінквотер (мимохіть). Не робіть цього, леді.

Редбрук (як і раніш). Замовкнеш ти, дурню?

Леді Сісілі. Ми відбули чарівну подорож у гори, і люди капітана Брасбаунда напрочуд милі — я повинна це визнати — доти, доки ми не зустріли загін арабів — які це красені! Побачивши їх, бідолашні злякалися.

Керней. Араби?

Леді Сісілі. Ні, араби ніколи не лякаються. Злякався конвой, звичайно, як це завжди буває. Я хотіла поговорити з ватажком арабів, але капітан Брасбаунд підстрелив його коня, а ватажок влучив у графа, а потім...

Керней. У графа? Якого графа?

Леді Сісілі. В Марцо. Ось він (показує на Марцо, що всміхається й віддає шану).

Керней (трохи приголомшений несподіваною різноманітністю подій та дієвих осіб). Ну, і що ж сталося тоді?

Леді Сісілі. Тоді конвой утік — конвой завжди так робить — і потягнув мене з собою в замок, що його, до речі, вам слід було б дати розпорядження, капітане Керней, прибрати та вимастити. Потім виявилось, що капітан Брасбаунд та сер Ґовард — родичі (це справляє сенсацію), а потім, звичайно, виникла сварка. Геллеми завжди сваряться один з одним.

Сер Ґовард (встає, збираючись протестувати). Сісілі! Капітане Керней, цей чоловік сказав мені...

Леді Сісілі (хутко перепиняючи його). Ви не повинні передавати те, що люди вам говорять — це не може правити за свідчення. (Сер Ґовард задихається з люті).

Керней (спокійно). Дозвольте леді говорити, сер Ґоварде.

Сер Ґовард (зусиллям опанувавши себе, сідає знову). Прошу пробачити, капітане Керней. Леді Сісілі. Потім з’явився Сіді.