Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

Тему поваги до природи знову знаходимо на фронтисписі, що його Зеґнер помістив на початку другого видання (1754) своєї книги «Вступ до теорії природи». Тут можна побачити Ізіду, яка рухається уперед із короною на голові, вдягнена у плаття, обсипане фігурами тварин і рослин, та напівприкрита широкою мантією; вона зображена біля зруйнованого монументу, на цоколі якого можна помітити грецькі літери та якусь геометричну фігуру. Три путі розглядають богиню, один, приклавши палець до рота, стоїть біля монумента; другий вимірює за допомогою циркуля відстань між слідами Ізіди; зрештою третій тримає у руці край мантії богині. В нижній частині медальйона можна прочитати девіз Qua licet, що означає «У міру дозволеного»; він відтворює те саме побажання поваги, яке було присутнє на гравюрі Гоґарта. Зображення дає зрозуміти, що Природу можна розкривати тією мірою, якою це дозволено робити, та, зрештою, що йдеться не про пізнання самої Природи, а лише про пізнання її слідів, які вимірюються у математичний спосіб, тобто про пізнання феноменів, що є лише наслідками її дії. Кант присвятив цьому образу відому примітку у «Критиці здатності судження», про що ми ще будемо говорити. Цей мотив окреслюється ще у XVII столітті у емблемі XLII алхімічної праці Міхаеля Маєра «Atalanta fugiens» (1618), де зображений філософ-алхімік, який присвічуючи собі ліхтарем вивчає сліди покритої покривалом молодої жінки, що швидко рухається вночі.

Чимало гравюр зображуватимуть, також, розкриття Природи як перемогу філософії Просвітництва над обскурантизмом. Це буде улюбленою темою Революції, яка присутня вже на фронтисписі праці Деліля де Саля «Філософія природи», що вийшла друком у 1777 році в Лондоні: «Груди цієї дореволюційної Природи, до речі, не такі численні, як у Тріболо, пише Рене Помпо, призначені вже не дитині, а міцному філософу, палкому борцю, що перемагає озброєний кулаками Деспотизм та Забобони із рогатою головою»[854]. Аналогічний мотив можна побачити на фронтисписі (іл. 13) книги Франсуа Пейрара «Природа та її Закони» (1793), де зображено старого, що уособлюючи Філософію, роздягає Ізіду-Природу та розтоптує ногами маски, які символізують лицемірство та брехню. У цій перспективі Природа та Істина, як і в античності, дуже зближуються. Можна, також, послатися на переклад книги Лукреція Ла Ґранжем. Гравюра, розміщена поруч із титульною сторінкою книги, натякає на уривок з Лукреція, де сказано, що геній Епікура розкрив Природу, «загорнути яку намагалися фанатизм і помилка». Природа постає у образі Ізіди-Артеміди, а геній Епікура представлений жіночим персонажем, який, знімаючи покривало, скидає фігури фанатизму та помилки[855].