Студії з української етнографії та антропології

До числа чоловічих оздоб треба додати ще великі мідні хрести, що їх носять гуцули на шиї на ремінці або на «мосяжному ретязьку», цебто на і ланцюжку дуже вибагливого виробу. Подібні ретязі вживають також, щоб утримувати на плечах сердак, що його літом у свято часто відкидають назад, на кшталт гусарського ментика. Вживають їх також і для инших потреб: на такому ретязі висить звичайно на поясі мідна протичка для люльки, що відзначається часто дуже вибагливою роботою та складним малюнком; нарешті, як свідчить Голова цький, такі самі ретязі гуцули носять і як браслети на руках. До оздоб можна зачислити ще: чапраги, що ними застьобують на шиї кептар, а иноді й иншу одежу; ріжного роду клямри, цебто пряжки, теж мідні і часто також фігурні, що їх насаджують часто на ремінці та крайки, на яких висять: дзьобня чи дзюбенька, табівка та инші додатки до чоловічого костюма, що про них скажемо далі.

2) Зачіска волосся. Питання про зачіси волосся у населення України на початках історичних часів, а також за київської та литовської доби, навряд чи можна розв’язати з повною достовірністю; але, судячи по деяких малюнках та по аналогії з иншими слав'ннами, можна гадати, що вони не дуже відзначались од зачісу сучасних бойків та населення північної та західньої України взагалі, а саме: волосся, що лежало иа голові в напрямі його натурального росту, підрізували тільки на лобі, а решта волосся спадала вниз, більш-менш довгими пасмами, на плечі та на спину. В деяких місцевостях у бойків, як, наприклад, у селі Головацькому, чоловіки носять волосся таке саме завдовжки, як і в жінок, перед святами заплітають його, а потім пишаються кучерями, що від того повстають, розпустивши їх по плечах та по спині. Колись чоловіки цих місцевостей так і ходили з косами, як вогули, і в селі Плавйому нам повелося знайти майже столітнього старого чоловіка, єдиного, що p. 1905 ще по-старовинному заплітав волосся у дві коси (табл. XIМ, 2). Звичай голити цілу голову, крім тімени, та залишати тільки оселедець, цебто чуб, закручений за вухо,—безперечно, східиього походження, і з’явився він на Україні не раніше козацьких* часів. Ми не знаємо навіть з певністю, чи носило оселедці взагалі ціле населення, хоч би самого Лівобережжя, в ті часи, але багато фактів,— і перш за все повна відсутність згадок за оселедці в Західній Україні та в Галичині, примушує нас припускати, шо цей зачіс був одзнакою самого тільки козацького стану. Одміною, або краще сказати, упрощенням оселедця був, мабуть майже до наших часів, звичай підголювати чуприну на голові досить високо з усіх боків, залишаючи волосся на тімени; залишене волосся розсипалось по голові, прикриваючи підголені місця, тільки над очима це волосся все-таки підстригали. Такий зачіс змальований у «Живописной Украйні» Л. Жем-чужникова, а авторові цих рядків у дитинстві і за молодощів доводилось і самому бачити на власні очі. Такий самий зачіс носили й у Польщі та в Литві, як це можна бачити на малюнках Голембіовського. В наші часи на східній Україні існує головно два роди зачісок: 1) під ворота чи у скобки, цебто так само, як і на західній Україні, з вирізом на лобі вище очей; при цьому решту волосся підстригають кругом, залишаючи його на потилиці трохи довше, ніж на висках; 2) під макитру, цебто в кружок, коли волосся підстригають рівно навколо цілої голови (без воріт). Щоб таким способом обстригти волосся якомога рівніше, пацієнтові на голову насаджують макитру та підстригають всі кінці волосся, що їх видно з-під країв макнтри.