Студії з української етнографії та антропології
- Автор: Вовк Федор Кондратьевич
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Студії з української етнографії та антропології». Краткое содержание книги:
Черевики, дарма що вони мають цю старовинну назву, безперечно пізнішого походження, ніж постоли; бо ж постоли зовсім не мають пришиваної підошви, а каблуків і поготів, не кажучи вже про «черевики на корках», цебто на дерев’яних обтягнутих шкурою каблуках та з крайковою шнурівкою, що цілком наближує наші черевики до європейських. Чубинський, правда, в кроєві сучасних черевиків, а саме в їхніх гострих кінчиках, трохи загнутих догори, вбачає східній характер. Можливо, що це почасти й справедливо, але безперечно й те, що цього взуття ніколи не виробляють вдома самі, а замовляють або купують готове у шевців на ярмарках.
Нарешті, чоботи, що їх спосіб шиття детально описав Б. С. Познанський, дарма що вони мають чужоземну назву, на Україні носять з доісторичних часів, і коли вони підлягали змінам, то це було під впливами то східніми, то західніми. Особливо це можна сказати про чоботи жіночі, що переховали свій старовинний характер і в невеликій довжині халяв, що доходять тільки до половини литки, і в трохи загнутих догори загострених передках. Жіночі чоботи й досі ще шиють иноді з сап’яну — червоного, жовтого, рідше зеленого. Сап’янці у Старобільському повіті на Харківщині та на галицькому Підгір’ї, наприклад у Кутах, та в инших місцевостях роблять із жовтої шкури з головками або задниками — з чорної. Дуже тяжко сказати, чи цей звичай носити кольорові чоботи прийшов на Україну з Візантії, чи безпосередньо од східніх народів; дуже можливо, що одночасно сталось і те й друге. Звичайні чорні жіночі чоботи відзначаються од чоловічих, крім розмірів та деякої делікатности виробу, ще й тим, що задня їх частина буває часто прострочена кількома прямими або кривими — в формі спіральних завитків тощо — лініями.
Вище вже згадано, що, носячи личаки чи постоли, на ноги вдягають онучі або обгортки. Онучі носять також і при чоботах, а зимою в чоботи вкладають ще солом'яні устілки, зроблені просто з віхтя соломи, надаючи їм примітивний вигляд підошви. При черевиках жінки носили, й досі носять, особливо зимою, панчохи. На одному з чудових офортів «Живописной Украины» Л. Жемчужникова можна бачити панчохи з вишитими на них коло кісточок зірками. Це — зацілілі до 40-х років XIX століття рештки козацької доби, що була добою найбільшого розцвіту українського жіночого костюма.
З тих часів у цьому костюмі утворилось та утворюється чимало ріжних змін та варіяцій (звичайно в подробицях), що з них ми вкажемо тільки на один, дуже цікавий факт. У 70-х роках минулого століття, одночасно з швидким розвитком українського руху, а між иншим і українського театру, в інтелігентних колах суспільства витворився більш-менш умовний тип «українського костюма», що в суті своїй досить-таки далеко відходив од етнографічної дійсности. Пройшло коло 40 літ, і, переїжджаючи кілька часу тому пароплавом Десною, ми були досить-таки здивовані, бачачи, від Київа до самого Новгорода-Сіверська включно, всіх місцевих дівчат у типових «українських костюмах», що дуже живо нагадували нам хор у «Різдвяній ночі» небіжчика М. В. Лисенка (табл. IV, d). Костюм цей, явна річ, пройшов на село та акліматизувався там до таких курйозних подробиць, як перевага на вишитих рукавах сорочок візерунків, скажемо, троянд-центифолій або винограду з листям та в китицях, що ніколи і нігде не були на Україні народніми, принаймні у тій формі, в якій вони (для сценічних потреб) ввійшли в моду в Киї-ві, а тепер поширилися на Чернигівщині та в багатьох инших місцевостях. Але і разом з тим, і значно в більшій мірі, йде заміна українського на-роднього жіночого костюма на міський міщанський, цебто кепський варіянт загальноєвропейського костюма. Такі та ще й инші зміни костюма, що їх спостерігає етнографія, звичайно, завше були й будуть, і можливо, що, через фабричну продукцію, ці зміни приведуть до більш-менш загальної заміни національних костюмів на всесвітньо модні; але коли це й станеться, то в усякім разі не можна ручитися, що в дальшому не настане нова дифе-ренціяція одежі, бо ж вимоги смаку щодо гармонії барв та ліній не можуть бути скрізь однакові. Про ці вимоги, що їх закони будуть, колись з’ясує психологічна етнографія, яка ще тепер не існує, ми тепер говорити не можемо, але не можемо й не зважати на їх існування.