Студії з української етнографії та антропології
- Автор: Вовк Федор Кондратьевич
- Год: 1995
- Язык: украинский
- Жанр: Прочее научное
Электронная книга - «Студії з української етнографії та антропології». Краткое содержание книги:
Плахта — ие полотнище коло 4 метрів завдовжки, виткане з пофарбованої вовни; завше в кратки, з більш-менш вибагливим малюнком, а часом іще потім вишите від руки вовною чи очками в кожній кратці. Полотнище розрізують на три рівних частини, а потім дві з них не зшивають, а пришивають до третьої таким способом, щоб середина третьої частини приходнлась проти розрізу, що розділяє дві перших частини, але лицевою стороною. Пошиту таким способом, на кшталт букви Т, плахту перегинають так, щоб її бічна частина опинилася внизу, та обмотують навколо стану, прив'язуючи крайкою або поясом; при цьому бічна частина прикриває задню сторону тіла, а дві инші частини — боки, залишаючи тільки невеликий розріз спереду, прикритий попередницею. Як і запаска, плахта являє собою незвичайно стару одежу; вона, мабуть, близько споріднена зі згадуваною в старовинній літературі понявою; назва ця затрималася ще на Курщині, на Орловщині та в дея-кил суміжних З ними великоруських губерніях, де її прикладають до одежі, шо нагадує дергу, І тільки малюнком вона трохи подібна до плахти. Як іапаска. так і плахта були, мабуть, єдиною одежею нижньої частини тіла за козацьких часів, коли одяг одзначався особливим багацтвом; плахти виробляли тоді, вживаючи для того шовк, срібні та золоті нитки. В наші часи плахта все більше виходить з ужитку, переховуючись тільки в деяких місцевостях на Лівобережжі та трохи на Київщині. Стали значно простіші й візерунки на плахтах, що з них кожний має свою народню назву: картата, рогатка. синятка, крижева, зикладяна. хрещата тощо. В Галичині, особливо у гуцулів та почасти у бойків, замісць плахти бачимо запаски, часто дуже вибагливо ткані, з шовковими та метальовими нитками, переважно жівтога-рячої, зрідка синьої та иншої барви; притому вони ткані в горизонтальні смуги, а не в краткн, як плахти на Великій Україні. В українських селах Бессарабії та на Буковині запаски найчастіше роблять чорної барви з більш-менш строкатим краєм унизу.
Попередницю, передник, хвартух носять найбільше, як це вже зазначено, разом із плахтою, але ця частина одежі втрималась і тоді, коли плахту заступила спідниця. Попередницю роблять звичайно з більш менш барвистої матерії, найчастіше з «крамної». В деяких місцевостях на Волині їх навмисне тчуть по селах або роблять з купованого сукна, оздоблюючи їх вишниками; а в инших місцевостях, як, наприклад, у селі Бехах, їх роблять з килимової тканини з особливим малюнком. На північній Україні переважають білі попередниці з затканою червоною крайкою внизу. Досить багаті та гарно оздоблені попередниці можна бачити на Поділлю, на Підгір'ю та в горах Галичини, де їх часто вишивають шовковими шнурками, стрічками тощо.
Спідниця, димка, літник, андарак, кабат, фарбан тощо. Коли саме на Україні запаску заступила спідниця європейського типу, сказати досить гяжко, але можна гадати, що це почалось із заходу та послідовно посувалось і посувається на схід. Судячи по малюнках Рігельмана та по инших джерелах, спідниця з'явилась на східній Україні вже за козацьких часів, а саме у вищого стану, що почав там на той час витворюватися; а на західній Україні ця заміна, мабуть, почалася значно раніше,— принаймні польські автори, описуючи вбрання русинок почаїків XIX століття, говорять уже про «спідниці» з дими, цебто з набойки, простого полотна, вкритого грубим візерунком, що його витиснуто олійною фарбою. Такого роду спідниці, чи димки, носять і тепер усі жінки у бойків (табл. XVIII, а). А в лемків це так званий фарбан, цебто досить коротка спідниця з безліччю складок, що їх дуже бережуть, перев'язуючи мистецьки зложений фарбан мотузочком та переховуючи його в скрині, щоб він був завше напоготові
Літником звуть на Волині вовняну спідницю, спеціяльно виткану в формі ряду колових горизонтальних смужок якнайяскравішої барви На Правобережжі, в Галичині та на Угорській Україні спідниці шиють з бавовняної тканини з продовжними барвистими смугами, а на Лівобережжі — найчастіше з особливої темної набойки з дрібними квіточками, иноді з вузенькою оксамитною стрічечкою внизу. На Вороніжчині та на Харківщині спідниці того самого крою, що й скрізь, мають, мабуть, запозичену од великоросів назву — шарахван; ця назва, однак, трапляється й у Галичині , де її прикладають до «димки». У міщанок та взагалі у міських станів давно вже ввій-
1 Слово це перського походження (саркод - святочна ОДГЖ1 ) шла в моду більш-менш європейська сукня, чи «капота», з якнайбільшою кількістю фалдочок, а часто і з пришитим до спідниці корсажем.
2) Нижня поясна о д е ж а (білизна). Штани. Жіноча білизна для нижньої частини тіла коли й існує на Україні, то в найпримітивніше-руди-меитариому вигляді. Подекуди, як, наприклад, в Ковельському повіті на Волині та в деяких місцевостях Галичини тощо, вживають так звані оав'яз-ки» або пової та заео? Це — прямокутний шматок полотна; ним обмотують ногу від нижньої частини стегна (трохи вище за коліно) аж до щиколотки та прикріплюють його якимсь шнурочком чи крайкою вгорі і внизу. Селянки кажуть, що вони це роблять проти шкідливого впливу роси на шкуру під час ранніх холодів. А зимою за великих морозів, виходячи з дому надовго, українські жінки просто вдягають чоловічі штани, а особливих штанів для себе не шиють. Виняток становить Галичина, особливо її гірські частини: Гуцул ь-щнна та почасти БоАківщина. Там носять спеціально жіночі штани — лсжо-лінниці чи доколінниці (доколеице у чорногорців), також найрудиментарні* шої форми. Це — просто дві окремі штанини, що являють собою два довгих наскрізних мішки з білого сукна, нічим один з одним не зв'язані; вдягають їх кожну штанину окремо та прикріплюють зав’язками.