Код української літератури. Проект психоісторії новітньої української літератури

Основна для новітньої української літератури проблема поєднання національної аристократії (національної свідомості) зі своїм народом (національним несвідомим) в імітаційному дискурсі Ф. Достоєвського формує символічну перверсію. Одним із сексуальних об’єктів Федора Карамазова є Лизавета Смердяща, прізвище якої свідчить, що Ф. Достоєвський іронічно насміхається над батьківством, яке прагне володіти всіма жінками без перебору. Адже Лизавета, ця юродива жінка, не лише мала ідіотський вираз обличчя, але й не вміла говорити, безпритульно блудила містом до тих пір, поки Федір Павлович не спокусився цим звіром-жінкою: його хіті вона видалась чимось особливо пікантним. У смертельних родах Лизавета Смердяща народила Федору Карамазову майбутнього лакея Смердякова. Цей «юродивий» син від «бісового сина і праведниці» є однією з важливих дійових осіб, які представлятимуть російський народ в імперському «аристократичному театрі» батьковбивства.

Головною рисою карамазовської психології є жадоба життя. Вона визначальна і для пізнання імперської мужності, яка надихнула модерну ніцшівську філософію життя. Ерогенна, садомазохістська пристрасть до життя сформувала спокусливу світоглядну настанову: життя любити більше, ніж його смисл[502]. Опозицією до неї є національна мужність морального мазохіста, яку, зокрема, давньогрецький філософ Платон представив таким чином: «найбільша цінність для людини не саме життя, а життя хороше», «красиве, справедливе»[503]. Ерогенна садомазохістська філософія життя передбачає перевагу сексуальної цінності над любовною, і стосується всіх Карамазових, включаючи «аскетичного» Альошу, який був переконаний, що потрібно полюбити життя «більше, ніж смисл його», «полюбити поперед логіки…»[504]. Тому потяг Альоші до монастирського життя видається дивною перверсією. Обравши протилежну своєму батькові аскетичну дорогу, він накинувся на неї з батьківською ненаситною спрагою. З образом Альоші Карамазова споріднений російський герой епохи сталінізму Павка Корчагін з роману М. Островського «Як закалялася сталь». На цю одержиму соціальну героїчність Ф. Достоєвський звертає увагу таким чином: «Альоша обрав лише протилежну всім дорогу, але з тою самою спрагою швидкого подвигу. Якщо лише він, задумавшись серйозно, переймався переконанням, що безсмертя і Бог існують, то природно, сказав собі: «Хочу жити для безсмертя, а половинного компромісу не приймаю». Так само, якби він повірив, що безсмертя і Бога немає, то тут же пішов в атеїсти і в соціалісти (адже соціалізм є не лише робітничим питанням, або питанням так званого четвертого класу, а переважно є атеїстичним питанням, питанням сучасного втілення атеїзму, питанням Вавилонської вежі, яка будується саме без Бога, не для досягнення небес із землі, а для зведення небес на землю)»[505]. Психоісторія російської літератури І. Смирнова підтвердила: там, де закінчилося російське християнство, почався російський соціалізм як «своєрідна релігія без релігійного… змісту»[506], тобто ерогенна соціологія життя. Отже, в романі Достоєвського символізується імперська філософія життя, яка закладалася на перевазі інстинкту над свідомістю.