Комунізм та дилеми національного визволення: Національний комунізм у радянській Україні 1918-1933

Це не означало, що система не мала недоліків. То була «робітнича держава з бюрократичним апаратом», але така, що значною мірою очистила себе від «духу бюрократизму, казенщини і шовінізму». Волобуєв справедливо зауважив, що використання таких евфемізмів, як «Південь Росії», «південний регіон», «південь СРСР», «найпівденніша частина СРСР», означало дещо більше, ніж просто слова. Ці евфемізми виказували шовіністичні погляди тих, хто ними послуговувався, а їх часто вживали в російських економічних газетах. Річицький звинуватив Волобуєва в тому, що він невиправдано назвав ці ознаки шовінізму, виявлені в працях кількох російських економістів-українофобів, структурною політичною проблемою. Такий шовінізм прийшов із бюрократією. Волобуєв переоцінив його силу й виснував, що це офіційна політика, проте партія ніколи не підтримувала такого бачення. «Навпаки, — пише Річицький, — ще на початку організації СРСР партія передбачала ці тенденції в союзному апараті, наперед виголошуючи їм рішучу війну». За словами Річицького, Волобуєв приймав шовінізм економістів та апаратників за невіддільну ознаку системи, тому активно критикував радянську національну політику, навіть не розуміючи її суті[629].

Екскурс Волобуєва в марксистську теорію та економічну історію не переконав Річицького. Він відкинув ідею економічної самодостатності як фіктивний аргумент. Волобуєв, за словами Річицького, ані довів ідею, ані показав, який стосунок вона могла би мати до справи. Зайвим було демонструвати легітимність українських прагнень до національного визволення, адже ленінізм завжди підтримував національне визволення, це доведено полемікою Леніна з Розою Люксембурґ, чи принаймні так це інтерпретував Річицький. Також він критикував твердження Волобуєва, що Ленін, мовляв, провів чітку межу між європейським та азійським типами колоніалізму. Яка ж, запитував він, мета цього розмежування? Чи означає воно, що Україну не експлуатували? А втім, найсерйознішою проблемою в розрізненні двох типів колоніальної залежності, на думку Річицького, було те, що Волобуєв не зміг його прив’язати до різних соціальних класів, а це sine qua non марксистської ідеології. Річицький, отже, міг заявити — і не безпідставно, — що ця відмінність була нічим іншим, як маніпуляцією з метою показати, що Україна з-поміж решти республік Радянського Союзу заслуговує на особливе ставлення. За його трактуванням, Волобуєв стверджував, що Радянський Союз був не вільним союзом соціалістичних держав, а соціалістичною системою, до складу якої належали колишні метрополії та їхні азійські колонії. Очевидним наслідком такого бачення Радянського Союзу було те, що Україна повинна його залишити. Річицький писав, що СРСР, з одного боку, є єдиною можливою формою диктатури пролетаріату, побудови соціалізму та братерського співіснування народів, звільнених від ярма імперіалізму, або ж формою організації пролетарської держави протягом перехідного періоду, яка вела до змішування націй, державою, що мала певні практичні недоліки, спричинені бюрократичним спотворенням; з другого боку, СРСР є типом політичної системи, яка не вирішує питання національності, що неминуче призводить до спотворення, а це означає, що вона є ані соціалістичною, ані інтернаціоналістичною. Михайло Волобуєв поділяє останню думку щодо системи СРСР настільки, наскільки це стосується економічного будівництва.